РОЗДІЛ 5 САЙТІ

– Агов! Ти живий? Ти хто оця, такий оця? Ти якийсь-ся, не такий оця! Ану, прокидайся! – сидячи на грудях у Андрія та ляскаючи його по щоках, кричав незнайомець.

– Ааа? Га? Ти що таке? – з переляку хотів ускрикнути Андрій, та сил вистачило лиш на шепіт. Він був оповитий жахом. Тіло ніби паралізувало. На грудях сиділа незрозуміла істота невеличкого зросту – ну, може, метр від сили. Ніби мавпа, а ніби й людина. Густа чорна шерсть росла по всьому тілу, окрім лиця та долонь. На лиці були якісь дві білі полоси, що симетрично виходили десь з-під підборіддя, обводили очі й на лобі зводилися в одну точку. Причому полоски світилися: по них циркулювали яскраві білі вогники… І ця істота... вона говорила! Говорила дивною, але все ж зрозумілою мовою.

– Ха-ха! Чого ти оця витріщився!? Де ти оця тут узявся? Виглядаєш ненормально оця, страшний ти, – з насмішкою промовила незнайома істота.

– Я… страшний… узявся… де… хто..? – голова просто гуділа, і Андрій не міг нормально говорити. Так тяжко було нормально сформулювати думку… В очах знову помутніло…

– Хахахахаха! Що за оця мова така смішна? Ха-ха! – реготав незнайомець.

– Хтоо... ти? Дее... я? – практично прошепотів Андрій.

– Чуєш? Ану, оця не засинай! Ми оця не договорили з тобою, ха-ха! – пробурмотівши щось іще нерозбірливе під ніс, незнайомець дістав із-за пазухи флягу з якоюсь рідиною темно-сірого кольору й вилив Андрієві на обличчя.

– Аах… Дя… дякую, – мовив Андрій, та й це йому мало допомогло. Все тіло досі боліло, і він ледь тримався при свідомості.

– Оця, тобі погано? Я можу допомогти тобі. У нас оця в селищі є медики.

– Я… я був би дуже вдячним... Та, напевно, я не зможу йти, – важко дихаючи, відповів Андрій.

– Оця, тьфу на тебе! Ха-ха, йти не доведеться! Я ж маркаумі оця. Я можу підняти тебе силою думки оця й потягнути за собою. Ха-ха. Доречі, мене звати Сайті. А тебе як? – із дружелюбною посмішкою запитав Сайті.

– Я Андрій… – усе так само важко дихаючи, відповів бідолага.

– Ха-ха! Зрозумів оця! Ну, тоді приготуйся до зльоту оця! Ха-ха! – сміючись, вигукнув Сайті й зістрибнув з Андрія. Скла́вши дві руки так, щоб утворився прямокутник (за допомогою великих та вказівних пальців обох рук), новий друг навів руки на Андрія, і в ту ж мить наш бідолага піднявся вгору приблизно на півтора метри.

– Що за… Як? Що тут відбувається?... Чому я не падаю?.. – у паніці, з останніх сил, почав битися Андрій.

– Ооот, оця неуважний! Ха-ха, ну я ж тобі казав, що можу тебе підняти силою думки! Ха-ха! Краще поекономь сили й не бийся оця. Розкажи про себе, – Сайті йшов стежиною, час від часу весело підстрибуючи, а Андрій просто летів за ним.

– Нуу… яяя… Я був у лабораторії, і вибухнули реактиви, а потім я опинився вже тут. Більше нічого не пам’ятаю, – дуже лаконічно та з обережністю відповів Андрій, спираючись на погане самопочуття. Адже яким би дружелюбним Сайті не був, він усе ж був незрозумілим створінням, і немає гарантії, що вже через деякий час він просто не повечеряє Андрієм. А, можливо, це галюцинації? Можливо, він лежить десь у завалах, і це все відбувається у його підсвідомості? А якщо хтось поряд? Як би там не було, чужим не варто знати про його розробки.

– Хммм… То ти алхімік оця? Ха-ха! У нас у селищі теж є алхіміки. Щоправда, у них нічого не вибухає оця, ха-ха! Вони допомагають лікарям або просто продають різні настоянки оця, – все так само енергійно підстрибуючи, розповідав Сайті.

– А... а що це за місце? Бо я таких дерев ще не бачив. У вас, доречі, всі такої ж зовнішності, як ти? І всі так дивакувато розмовляють? Для чого ти постійно говориш «оця»? Просто... я ніколи не бачив таких, як ти. Зазвичай усі люди виглядають, як я. Доречі, я почуваю себе краще, – усе так само важко дихаючи, але вже більш енергійно, запитував Андрій.

Те, що коїться, було дуже дивним. Інформації явно бракувало, і чи це наяву, чи галюцинація… незрозуміло. Та краще все ж таки розуміти, що тебе оточує, навіть якщо це галюцинації. Щоб вони не з’їли тебе зсередини, і були шанси з ними боротися та лишитися при здоровому глузді, міркував собі Андрій, розглядаючи природу навколо.

Усе було таким дивним і зовсім незвичайним: темно-фіолетова трава, а серед неї якісь яскраво-червоні кущики, чимось схожі на будяки. Та достатньо лише подути вітру – і всі будяки, мов та кульбаба, просто розлетяться по галявині. А трохи далі вже – яскраво-сині дерева, що світяться. Самі звичайні дерева. Сливи. Там навіть плоди схожі. Стовбур – темнішого кольору, а листочки – світло-сині. Повеє вітерець, а вони шелестять так приємно... Та так добре на душі стає. Хочеться закрити очі й просто слухати їхній шелест. А ті листочки, що відірвалися… Їх підхопив вітер, і вони вмить гаснуть. Отак живеш собі, гориш якоюсь справою, а злий вітер перемін… різні обставини, що від тебе не залежать, просто беруть і зривають тебе, як той листочок. А чи зможу не згаснути я? Втриматися й не відірватись… почати все заново? Хмммм... – поринув у думки Андрій.

– Йой, ти взагалі не розумієш, де ти оця? Бідненький, сильно ж ти від вибуху постраждав, виходить. Ти зараз знаходишся в лісах Ганжі, а прямуємо ми до селища Самбатас оця. Там моя домівка. Я із раси маркаумі оця, і для нас це нормальна зовнішність, і «оця» говорити для нас природно оця, воно виходить мимо волі. Це щось на кшталт слова-паразита, що властиве лише нам оця, ха-ха! Також ми вміємо переміщати предмети силою думки й ділитися своєю енергією, яка може лікувати того, з ким ми нею ділимося оця. У нашому селищі Самбатас живуть в основному маркаумі, вампіри й мавки оця. Хоча вони все ж більше ліс люблять, і в самому селищі великого скупчення мавок ти рідко коли застанеш оця. Також є декілька людей; щоправда, на тебе вони ніби й схожі, а ніби й ні. Але ти не бійся, тебе ніхто не скривдить оця. У нас усі дуже дружелюбні, і ми завжди раді гостям оця! Ха-ха! – все так само енергійно підстрибуючи, розповідав Сайті, ведучи Андрія до Самбатасу.