РОЗДІЛ 4 ІНШИЙ СВІТ

Опритомнів Андрій на галявині серед лісу. Голова страшенно боліла, ніби розколювалася, свого тіла він практично не відчував — воно було важке, як камінь. Ворушитися… та навіть дихати було нестерпно боляче. Кожен подих супроводжувався жахливим пронизливим болем, що пробирав від голови до п'ят, кістки ніби хтось виламував і крутив всередині, а в голові лиш шум і голоси — навіть власні думки почути було тяжко. Він ніяк не міг оговтатися від того, що сталося, і зрозуміти, де він.

«Я вже помер? Але чому тоді такий нестерпний біль? Де я? Мене хтось витягнув із завалів, а потім втік?» — лежачи на галявині, роздумував Андрій. Хоча це й боляче було робити, та все ж він ніяк не міг зрозуміти, що сталося після вибуху й як він тут опинився. Він чітко пам'ятав, хто він і що робив. Пам'ятав дідуся. Пам'ятав усе, що було до того, як втратив свідомість: «А може, це дурний сон? Може, я просто заблукав у лісі й надихався тих газів, що виділяють дерева? Може, цього всього не було? А може, й я не я?» — припустив Андрій.

Крізь біль: «Агов, людий! Є хто живий поряд?» — тяжко дихаючи й запинаючись, намагався покликати хоч когось на допомогу Андрій. Та все було марно. Ніхто не обізвався у відповідь. «Агоов, є хоч хтось? Обізвіться… ну, будь ласка», — крізь страшенний біль, сльози й майже в паніці благав він, — «ну, хоч хтооось...».

Він знову безпорадний… він знову сам… сам лежить, і не зрозуміло, що буде далі. А може, прийдуть якісь тварини й почнуть заживо роздирати його на шматки, а він єдине, що може, — так це спостерігати. Спостерігати за своєю немічністю. За своєю безпорадністю. Це лягло тяжким каменем йому на груди. Злість пробила його зсередини. «Та як же ж так? Чому саме я? За що мені це все?» — зі злістю, але в паніці задавав собі все нові й нові питання наш герой.

Все це супроводжувалося нестерпним болем. Шум у голові не затихав, кістки крутило… ніби виламувало все сильніше. Перед очима помутніло: «А може, я з'їхав з глузду? А може, це все не насправді… ха-ха… людииии», — уже майже шепотом намагався прокричати бідолаха. Та ніхто так і не відповів… у очах все мутнішало й мутнішало. Вже практично нічого не видно перед собою. Шум у голові лише посилився, і біль… страшенний біль. Очі Андрія закрилися, і він втратив свідомість.

Опритомнів він через деякий час від страшних… нелюдських криків та незрозумілих вибухів. Щось прямо-таки завивало. Ніби тисяча ведмедів, що кричать одночасно від болю. Наш герой не міг зрозуміти, що ж відбувається. Відчував себе вже краще. Шум у голові майже затих, але біль не пройшов. Озирнувшись, він зрозумів, що лежить у тому ж місці, де й був востаннє.

Але лише тепер він звернув увагу. Трава, на якій він лежав… вона темно-фіолетова. Дерева теж незрозумілі: кремезні, як столітні дуби, по стовбуру — шипи, ніби в троянди, а гілки — немов у верби. Кожен листочок темно-сірий, і якщо прислухатися, то вони навіть не шелестять. Вони брязкають, немов металеві. Річечка, що протікала неподалік, теж мала незвичайне забарвлення… вона іржаво-червона. Подиву Андрія не було меж. Тепер він остаточно заплутався в тому, де він, і чи правда взагалі те, що він пам'ятає. Чи дійсно він бачить те, що бачить… чи йому це не здається.

На роздуми було мало часу. Голосне ревисько все посилювалося, а вибухи лунали все ближче і ближче. Повернувши голову, Андрій побачив величезну істоту заввишки метрів пятнадцять, а вибухами виявилися її тяжкі кроки.

Це була кремезна істота з мутно-сірою шкірою. Своєю будовою вона нагадувала людину — так само мала ноги й руки, і рухалася схоже. Щоправда, лице в неї було бридке: все поморщене, в якихось плямах і гнійних ранах. Десь під оком стирчала загострена палиця, а між зубами застрягло щось схоже на ніж. Зуби було добре видно, адже губ ця істота не мала — лише невеличкі кістяні виступи. Довжелезний язик із гострим роздвоєним кінцем просто звисав униз приблизно на метр, а може й півтора. Страшне чудовисько. Що ще можна сказати?

Було таке враження, ніби на неї напали блохи. Воно тупцювало то туди, то сюди і ляскало себе по тілу, ніби намагаючись вбити комара. Від цього воно видавалося ще моторошнішим. Своїми довжелезними ручищами воно било себе по шиї й ревло. Дерева розліталися навколо, немов маленькі сухі гілочки, від його тупоту. Ось-ось воно вже дійде до знесиленого Андрія.

Якщо ж придивитися ближче до шиї велетня, то можна було розгледіти іще страшнішу потвору — з такою ж мутно-сірою шкірою і лицем, немов у гієни. Очі були страшнючі, величезні, ніби ось-ось виваляться, чорніші за ніч. З шиї, немов крила, виднілися якісь незрозумілі нарости. Вона міцно вп'ялася загнутими кігтями всіх своїх чотирьох лап у ліве плече велетенської потвори, а своїм хвостом, як у скорпіона, присмокталася до її шиї й не відпускала.

Андрій просто лежав і спостерігав за цим. Він не розумів, що відбувається, де він взагалі і що робити далі. А велетень усе наближався.

Тяжкі кроки ставали все гучнішими і гучнішими. Те страшне створіння йшло в сторону Андрія. І знову кров похолола в жилах. «Наступить і розплющить, немов комаху. А я знову просто безпомічно лежу і нічого не можу зробити. Знову я сам… Ні, не бути цьому. Нехай навіть все одно помру, та буду робити хоч щось. Набридло боятися. Набридло відчуття безпорадності. Я не здамся без бою. Дідусь не здався… його хотіли вбити, а він обдурив їх усіх та зник. От і я не здамся. Буду боротися!» — мотивуючи себе, почав підніматися Андрій.

Та раптом все навкруг пішло обертом. В очах знову помутніло. Руки і ноги почали тремтіти. Голоси в голові… шум… і знову…

«Як же боляче», — крізь сльози й нестерпний біль говорив Андрій. «Ну за що… за що мені це все? Чому я?» — і знову майже в паніці говорив Андрій. «Ну і нехай. Нехай я сам. Ніхто мені не допоможе, не врятує… Я сам себе врятую!» — зціпивши зуби, зі злістю промовив Андрій, намагаючись підвестися. Та зір і слух мов відібрало…