РОЗДІЛ 3 ЕКСПЕРИМЕНТ 22.22

Був звичайний сонячний день. Надворі — пекельна спека. Навіть у глибині лісу, де раніше було прохолодно, тепер було жарко. А струмочок майже пересох. Таке буває в самі спекотні дні літа. Нічого не хочеться робити в ці дні. Сісти десь у холодочку і просто заснути, дочекатися, поки спаде спека, і лише тоді продовжувати свої справи.

А що ж там у печері? Як там наш Андрій? Він, як завжди, проводив якісь досліди в лабораторії. Його очі горіли, руки злегка тремтіли. Навіть у повітрі відчувалися одночасно радість та напруга. На столі стояла безліч різних алхімічних агрегатів. У журналі записів, що вів наш герой, було написано таке: «Експеримент 22.22. Дослід №1. Крок до безсмертя та Філософського каменя» — і добрих п'ять сторінок різних алхімічних формул.

Різнокольорові рідини переміщувалися по них. В одній із колбочок щось диміло і бурлило. «Діду... Дідусю, ееех... Шкода, що ти цього не бачиш. Здається, я підійшов максимально близько до розгадки. Вже скоро всі таємниці світу відкриються мені. Жодна хвороба не буде страшна... Вічна молодість... Ееех. Можливо, це і не Філософський камінь, та як мінімум, це можна буде називати еліксиром вічного життя та молодості. Ну де ж ти, діду? Як мені сумно і тяжко без тебе... Як я хочу, щоб ти це побачив, щоб ти нарешті сказав, що гордишся мною», — ніби й радісно, та все ж з нотками смуту, мовив юний алхімік.

Після чого він узяв дві колбочки з різними речовинами і почав переливати їх у одну посудину, на дні якої виднівся якийсь порошок. У його очах горіли іскорки, на устах сіяла посмішка. Ось-ось, ще трішечки... Він уже за крок... Та що там крок — за лічені міліметри... Останні секунди до грандіозного відкриття. «Я зроблю все, щоб ти міг гордитися мною, дідусю. Я впевнений... Я знаю, ти десь є і думаєш про мене. Я не підведу тебе. Про мене дізнається весь світ, і я відбілю твоє ім’я. Усі узріють справжні чудеса алхімії. Вони побачать, що були неправі... вони пошкодують...» — спочатку з радістю, з невгамовною пристрастю, а вкінці зі злістю промовив Андрій.

У посудині почалася бурхлива реакція. Повалив густий різнокольоровий дим, що пухкими клубками падав униз. Всередині щось булькало, ніби кипіло... Повітря поблизу різко нагрілося та почало наливатися різнокольоровими барвами. «Все, як і очікував», — з радістю, немов у дитини, промовив Андрій. — «Тааакс, іііі... фінальні штрихи». Промовивши це, він додав ще трохи якогось порошку. Пшшш — зашипіла рідина та почала булькати ще сильніше, щоправда, субстанція трохи потемніла.

Реакція була настільки бурхливою, що все в кімнаті стало різнокольоровим... буквально все. Навіть повітря... Дихати було важко навіть крізь маску. Стало ще спекотніше. Андрій обливався потом, йому було душно, він ледве дихав, та все ж не зупинився. Руки тремтіли, а в очах горіло. Ось-ось, за кілька секунд, він здійснить грандіозне відкриття. Прорив. І покаже їм усім. «Вони були неправі... будуть молити на колінах прощення. Будуть пишатися мною. І ти, дідусю. Ти теж будеш пишатися мною», — думав про себе Андрій, виливаючи ще якусь рідину.

Бабах! Буууум! Бах! Бах! — пролунали гучні вибухи... Андрія оглушило. Він не розумів, що коїться. Його відкинуло вибуховою хвилею і привалило поличкою з реактивами. «Піднімайся, біжи!! Зараз все зруйнується! Ти помреш!» — лунало в його голові... Та він не міг. Його паралізувало, як і тоді... з псами. «Я ж уже був за крок до успіху... Прорахувався... Та ні... Бути цього не може. Певне, така моя доля... лежати й терпіти... так само, як і тоді з тими дурними псами», — перед очима пробігло те, як капала слина пса, та біль від покусаної руки й ноги... Те саме відчуття безпорадності. — «Ну ж бо! Підіймайся!! Ти ще можеш врятуватися!» — кричав він сам собі в голові, а тим часом вхід до печери почав завалюватися, каміння зі стелі почало падати вниз.

Його домівка, його улюблена лабораторія, пристрасть усього життя. Те саме єдине, що залишало теплі спогади про дідуся, тепер руйнується, а він лежить і спостерігає, нічого не може вдіяти. Його знову, як і тоді, паралізувало від страху та болю. — «Пробач мене, дідусю... Ти був правий. Я нікчема і ні на що не здатний. Не бачити мені Філософського каменя... Я підвів тебе... Пробач», — на очах виступили сльози. — «Пробач...».

В очах усе потемніло. Вії почали закриватися... Вже якось байдуже на все, що відбувається. «Мабуть, я помираю...» Перед очима пробігли моменти з дитинства. Як він подорожує з дідусем. Як той навчає свого онука алхімії. Як дідусь розсмішив його, і він сміявся з того, що говорив дід, а дід — з того, що він сміявся, і так весело провели весь вечір... Як дідо розкриває йому той самий секрет «синьої троянди»... «Запам'ятай, онучку: чудес у нашому світі немає, не було і не буде. Та й богів, швидше за все, немає.

Є просто розумніші й дурніші люди... Не важливо, наскільки ти великий та страшний. Головне — щоб у голові пусто не було... Щоб там не було, все ж ти мій онук. Я люблю тебе, онучку». — Ці слова дідуся зігрівали душу... На устах Андрія з'явилася маленька, ледь помітна посмішка. Дихання майже зупинилося. Очі закрилися повністю... Здається, це все.