РОЗДІЛ 2 СПАДОК ПРОЙДИСВІТА

Що ж відбувається по той бік червоного світла? Що так ретельно приховує туман? Можливо, він захищає щось чи когось… Якщо зазирнути глибше, пройти повз туман, то в самому центрі лісу, прямо в самій горі, можна знайти серце цієї місцевості. Моторошне видовище. Воно пульсує і б’ється. Принаймні очевидці саме так і стверджують. Величезна розколина в горі, з середини якої лине червоне зарево. Саме звідси лунають крики, звідси й сміх. Коли знаходишся поруч, то здається, ніби земля двигтить. Серце пульсує… А от уже всередині мешкає простий хлопчина Андрій, якому набридли надокучливі мандрівники, що так і сунуть свого носа куди не слід. «І знову… Та й стільки ж можна. Ходять тут і ходять. Невже даремно лазив по деревах і так старанно розвішував дзвіночки? Взагалі не злякалися… Еееех, а я так старався. Та й галюциногенні речовини, що виділяють тутешні дерева, мали б подіяти. Мені навіть крізь маску іноді пробиває, та й чортиків бачу й чую, а вони все ж доходять», — жартома, хоча й з нотками образи, часто думає Андрій.

Він не дуже полюбляє гостей. Часто ходить у захисній масці, хоча вона йому вже давно набридла. Та все ж безпека, як-не-як, адже й місцевість тут недружня, та й пристрасть його теж не дуже безпечна й не терпить помилок. Алхімія… Еееех, усе дитинство провів із колбочками та пробірками. Ще його дід намагався розкрити секрет філософського каменя. І онука вчив. Щоправда, дід увійшов в історію як видатний пройдисвіт та шахрай. Він обожнював подорожувати й творити чудеса. То питну воду підпалить, то ще чого втне: от, попросить у місцевих склянку води, переллє її у свою посудину, а звідти вже вогонь палає. Переллє вже вогонь у другу посудину, а з вогню вино зробилося. Та й пригостить когось ним.

Його ж улюбленим трюком була «синя троянда». На очах у натовпу дідусь зрізав троянду й узяв до рук. Прямо в людей на очах троянда синіла. Люди були в захваті, ніхто не міг зрозуміти, як він це зробив. Справжнє чудо. Можливо, це не старець, а якесь божество, що спустилося до простого люду, щоб розважитись?

Хтось називав його месією, хтось — демоном, а дідуган же сміявся, дивлячись на те, як люди просто, так, просто щоб його задобрити, ніби приносячи в жертву, віддавали йому останнє. І маленький Андрійко, що подорожував з дідусем довгий час, не міг зрозуміти, як же саме його дід творить такі штуки, а може, він і дійсно чаклун? Може, він не з цього світу?

Якось разу, після вже звичного трюку, старець нахилився до Андрія, посміхнувся й, погладивши його по голові, сказав: «Запам’ятай, онучку: чудес у нашому світі немає, не було й не буде. Та й богів, швидше за все, немає. Є просто розумніші й дурніші люди». Відкривши долоню, простягнув руку, в якій тримав троянду. Маленький Андрій не одразу зрозумів, а потім почав хихотіти. В руці в дідуся був вологий шматок тканини, просякнутий синьою фарбою, яка просто підіймалася по стеблу з середини й замальовувала таким чином пелюстки. «Тихіше, тихіше, а то ще щось запідозрять», — заспокоїв дідусь онука.

До одягу Андрій невибагливий. Та й матеріальні цінності й красивий одяг його ніколи не цікавили. Він міг тижнями не виходити зі своєї таємничої лабораторії, усе проводячи й проводячи досліди, намагаючись таки відкрити секрет, знайти той самий філософський камінь. Він досить здібний хлопчина. Ще з дитинства він добре розумів, як взаємодіють між собою різні речовини, і міг швидко зметикувати, де можна застосувати ці знання. Щоправда, також пізнавав усе на дослідах, пробах і помилках. У дитинстві він дуже боявся величезних псів, які часто нападали на беззахисного хлопчика. Дідусь же порадив застосувати свій розум, адже справжня сила полягає не в тому, наскільки ти великий і страшний, а в тому, наскільки ти розумний та як саме ти можеш використати свої знання в реальному житті. Андрій прислухався до поради дідуся й два дні проводив різні досліди: усе переливав якісь рідини з колбочки в колбочку, проганяв їх по різних алхімічних системах. І вивів доволі таки їдку кислоту: вона з легкістю роз'їдала шкіру, дерево, та навіть метал могла добре пошкодити.

Юний алхімік був просто у захваті від свого творіння. І от, набрав він декілька колбочок цієї кислоти та й пішов шукати своїх кривдників. «Тепер жертва стала мисливцем», — думав про себе Андрій. Довго шукати не довелося. Він натрапив на них досить швидко. «Ну що, дурні тварюки! Зараз ви мені за все заплатите!» — розлючено крикнув наш сміливець і кинув у одну з собак камінцем. «Це лише початок, тупа псино! Зараз ви в мене отримаєте!» — і тільки потягнувся в сумку за тією колбочкою, як розлючений пес стрибнув на нього й повалив із ніг.

Інші пси почали гарчати й теж накинулися на хлопчика. Здавалося, це вже кінець. Зуби пса за міліметри від лиця нашого тепер уже переляканого сміливця, серце калатало від страху, а кров холола в жилах. Він увесь побліднів, мову відібрало — він не міг сказати й слова… закричати, а навіть губами поворушити, прошепотіти він не міг.

Слина пса капала прямо Андрієві на лице. Грррргррр гав гргргрррррррррргав гав гав! Ще один із псів тягнув його за ногу й гарчав. «Як же боляче й страшно… Дідусю, ну де ти?» — у паніці думав Андрій, лише й міг що думати. Його ніби паралізувало. Ні сказати, ні поворушитися… нічого не міг зробити. І від цієї безпорадності ще гірше. Лиш сльози виступили на очах. Друга собака вже прокусила йому руку. Але в паніці він уже не відчував болю… «Грррррр гав гав грррр грр» — усе, що тільки й чув.

І ось-ось уже головний пес покусає йому лице. Але він відлетів на кілька метрів від дідової палиці. Інші собаки відскочили, але не переставали гарчати. Але чомусь боялися. Палиця їм не страшна, й не на таких нападали, та ближче не підходили. Оточили з усіх сторін: «Гррррр гррр». Дідуган почав гарчати на них у відповідь: