РОЗДІЛ 1 ВОРОТА У ПОТОЙБІЧЧЯ

Ніхто не знає, де це було й коли. А може, воно й досі є. Чи, може, тільки буде. А можливо, цього й не було взагалі.

Кажуть, у густому лісі, що у високих горах, є глибокі підземелля, які сягають аж до потойбічного світу. Поблизу тієї місцевості відбуваються дивні речі. Тече річечка, стоїть невеличке поселення. Мандрівники, що зупиняються тут, дуже сильно лякаються; мало хто хоче гуляти в лісі. Та й прагнуть якомога швидше покинути це поселення.

Ходять чутки, що ще ніхто не повернувся з того лісу живим. Хоча, з іншого боку, місцеві там рубають дрова на зиму, збирають гриби та ягоди. Наче й не лякаються. То, може, це все просто місцеві байки — дурна страшилка для мандрівників?.. А вони ведуться.

Ніхто не знає. І аборигени тут не такі вже й привітні. Про гостинність і мови не йде.

Ось ідеш собі. Ліс та й ліс — нічого дивного: сонечко світить, промінчики переливаються, ніби граючись; сонячні зайчики бігають один за одним. Листя шелестить, десь тваринка пробіжить. А он на галявинці грибочки ростуть. Ааааах... Так красиво! Йдеш, дивишся на це все, і на душі так легко, так добре. Приємний прохолодний вітерець повіває, а неподалік струмочок дзюрчить. Ніби в казці.

Щоправда, тиша — гробова. Ані пташечка не заспіває, ані цвіркуна не почуєш. Та й чим далі заходиш у ліс, чим вище підіймаєшся, тим темніше стає. І вже якось моторошно; починаєш озиратися, чи немає позаду тих самих чудернацьких і ніби фантастичних тварюк, про яких розповідають місцеві.

Вже й не смішно. А може, вони реальні? А може, вони за тим кущем, чи он за тим деревом, а може — одразу за тобою? Хуух... Немає. І тиша. Чуєш сам свої думки, і лише від цього на душі лячно.

Ти пересилюєш себе. Йдеш далі. Немає чого боятися. Це все вигадки й дурниці, страшилки для маленьких дітей, щоб вони не заблукали, не йшли далеко від дому. Заспокоюєш ти себе й ідеш далі й далі — все глибше й глибше в ліс.

Судячи з годинника, — полудень, і пообідати б та на сонечку поніжитися. А тут хочеться одежу теплішу вдягнути... прохолодно. Та й майже сутінки. Практично нічого не видно перед собою.

«Шурх-шурх». Це просто тварина пробігла, нічого більшого. Але чому так тихо? Це питання все більше й більше тривожить тебе. «Ха-ха. Затишшя перед бурею», — жартуєш, щоб розрядити обстановку. Та що взагалі може статися?.. Тоже мені... понапридумували.

«Шорх-шорх». І знову якась тваринка пробігла повз тебе. А може, вони від чогось тікають? Чи від когось? Йдеш собі й думаєш.

І тут... душероздираючі крики. Істеричний сміх — чи то від паніки, чи то від маніякального задоволення. Купа інших голосів на другому плані, схожих на гієн. Якийсь дивний запах... Ти не розумієш, що відбувається. Голоси повсюди: справа, зліва, позаду. Що ж тут коїться??

Ти йдеш, і тобі стає жарко. Ти обливаєшся потом. Страшно. Голоси... Голоси скрізь. Сміх, різні вигуки... Знову сміх. «Будьмо, гей!» — істеричне «ахаххахахахах!» знову й знову. «Крооов, ахахах!» «М'ясо!» «Будьмо-будьмо!» «Ахахахах!»

Певне, ти сходиш з розуму. Тут має бути холодно, але тобі жарко... Ці голоси... Ану, геть з голови! «Геть... геть! Згиньте! Ну, будь ласка...» — крізь сльози благаєш ти.

Певне, краще повертатися? Ти ж знаєш дорогу? Але навкруги — густий туман, і лише червоне світло попереду...

Дзвіночки. Сотні, тисячі маленьких дзвіночків. Сміх, крики, дзвіночки... Тепер ще й дзвіночки. Звідки цей звук? Що тут відбувається?

Може, це все — страшний сон? Чи, може, все відбувається наяву, і це якась нечисть грається з тобою? А може, ти вже мертвий? Може, це пекло? А може... Купа думок пролітає в твоїй голові за секунду. Сотні варіантів. А який із них правильний? Де вірний шлях? Що робити?

Як же багато запитань — і немає жодної відповіді. Ти не знаєш, що тобі робити. Можеш лише просто йти. На червоне світло — чи якомога далі від нього... Вирішувати лише тобі.