Розділ 2

Я отямилась від бабусиного голосу. Вона стояла біля воріт і кликала мене до себе. Її силует плив у очах, я ж тільки зараз зрозуміла, що плачу і сльози котяться по щоках. Не пам’ятаю як вийшла з лісу, свідомість затуманилась липким страхом. Бабуся схопила мене у свої обійми і допомогла зайти до будинку.

- Ти вся тремтиш, що сталось?

Я не знала, як пояснити те божевілля. Але і не розповісти не могла.

- У лісі щось було, не хтось, а щось. Воно стукало у дерева сокирою, а потім закривало світло мого ліхтарика...

Зараз, у безпеці, я дозволила собі розридатись. Це просто не могло бути реальністю, бабуся не повірить у мої нісенітниці, подумає, що я з глузду з’їхала. Вона нічого не сказала, лише мовчки сховала у свої обійми. Я відчула, що стареньке серце почало калатати з шаленою швидкістю. Злякалась, що їй стане зле через мене. Коли підняла очі до її обличчя, забула про власні переживання, бо вона дивилась на мене повними горя очима.

- Бабусю, що з тобою?

- Я думала забрати цю таємницю з собою. Нікому про неї не розповідала, бо надто боляче згадувати. Та якщо він з’явився саме тобі, значить, маєш право знати.

Бабуся важко видихнула, від нервування стискала у руках тканину власної спідниці і хаотично перебирала її пальцями. Після короткої, однак дуже важкої паузи розпочала свою розповідь:

- Андрій був надзвичайно красивим, добрим і мужнім хлопцем. Всі довкола дівчата мріяли хоч про один коротенький закоханий погляд у свій бік. Але парубок обрав мене, дівчину із синіми очима і світлими довгими косами, звичайну і просту. Як і всі дівчата у нашому селі, я теж мріяла про нього, проте ніколи про це не натякала. Хіба міг красень поглянути на таку, як я? Однак він не просто поглянув, а днями виглядав мене біля будинку. Чатував за копицями сіна, за кущами біля городу, коли ми з мамою сапали його. Одного ранку я вела корову на пасовище, а та перелякалась якогось звірка у траві і чимдуж понеслась, збивши мене з ніг. Тоді я думала, що стукнулась сильно головою, знепритомніла і мені примарився Андрій. Він поклав моє болюче тіло собі на коліна, цілував і пригортав його до себе з болем і сльозами на обличчі. А потім прошепотів на вухо: «Не відпущу тебе більше одну, завжди буду тінню за твоїми плечима!» Тоді коханий врятував мене, поніс до лікаря на руках, наче легку соломинку. А коли я відновила свої сили, то незліченну кількість разів втікала від мами до нього. Щоб знову відчути гарячі обійми, почути його голос і втонути у зелених очах. Ми багато гуляли лісами і мріяли про спільне майбутнє. Яким щасливим і неповторним він малював його для нас. Годинами могла слухати притчі з його вуст, дзвінкий і, водночас, грубий тембр голосу притягував мужністю. А потім Андрій пішов служити на довгі два роки. Він взяв з мене обіцянку, що чекатиму його і не дозволю іншому навіть погляду у свій бік. Я тоді сама поклялась у вічній вірності йому, бо без коханого життя не уявляла. Хлопець надсилав мені листи, а я перечитувала їх сотні разів, кожну букву пам’ятала, як вона виведена на папері і де чорнило забагато вилилось від тремтіння пальців. Сама писала відповіді, наповнені коханням і сподіваннями. У листі він пообіцяв взяти мене заміж, одразу як повернеться. І я рахувала кожен день до настання цієї миті. Як би важко не було, та час помалу минув і мій коханий повернувся. Він подорослішав, змужнів і став ще красивішим у моїх очах. Того ж вечора прийшов зі сватами до батьківського будинку і заявив, що від тієї миті я – його наречена. На голову поклав вінок, який я кілька тижнів носила, мов дорогоцінний скарб. Тоді так прийнято було, щоб усі бачили, хто наречена у селі.

Бабуся зупинила свою розповідь. Вона трохи перепочивала перед тим, як розповісти щось дуже важке для її серця. Я дивилась на глибокі зморшки, які здригались від емоцій, і розуміла, що вони утворились через тяжкі переживання. Вона визирнула у вікно, дивилась на той самий ліс вдалині, а потім продовжила:

- У день перед весіллям Андрій пішов до лісу, щоб сокирою зрубати гілки ялинки, якою прийнято прикрашати двір у святковий день. Вважається, що саме це дерево приносить щастя і спокій у сім’ю. Тільки нам воно принесло величезне горе, таке, що не під силу витримати. Я стояла з вінком на голові, коли його загрібали у сиру і моторошну землю. Коли клали квіти на свіжу могилу, коли рідні присипали руками грудочки землі. Це не Андрія туди поклали, а моє серце. Його безжально загрібали, щоб не мало змоги битись під важкою землею. Мама тримала мене під руку, щоб я не звалилась до нього у яму, а я лише цього і хотіла. Коханий більше не бачив цей світ, не дихав повітрям і не мріяв про майбутнє. А я бачила, дихала, відчувала і ненавиділа себе за це. Андрій загинув страшною смертю, бо на нього впало сухе дерево ялинки, яке трималось на верхівках молодих дерев. Він встиг лише три гілочки зрубати, три рази затнути сокиру у дерево.

Якщо тоді, в лісі, я думала, що переживала сильний страх, то зараз кожен волосок на тілі ворушився, ставав дибом. Саме три рази я чула той звук. Три.

- Я останньою пішла з кладовища, залишивши на могилі свій вінок. Тоді все зупинилось, я не хотіла далі жити, дихати і відчувати щось хороше. Без нього. Я просто не мала на це право. Мама знаходила мене вночі на цвинтарі, знаходила під дощем, під снігом і під місячним сяйвом. Знесилену і забруднену землею повертала додому, вона не розуміла, що він – і є мій дім, моє життя, моя смерть. Із красивої синьоокої дівчини я перетворилась на створіння, до кісток просочене нестерпним болем. Не було більше місця, де б я могла про нього не думати, бо ми гуляли по всіх закутках села і його околиць. Повсюди лунав наш сміх, доносився його запах і звук впевнених і важких кроків. Коли всі остаточно зрозуміли, що я збожеволіла, мати відвела мене до цілительки. Вона сказала, що пороблено нам було на смерть, заздрість і підлість людей його вбила. Не змогли нелюди змиритись із чужим щастям. Стара і страхітлива жінка наполягла, щоб мати видала мене заміж, щоб я знову закохалась і забула про покійного, щоб дітей побільше народила і не мала часу на горювання. Коли засватали за твого дідуся, я вперше побігла до лісу, до тих злощасних ялинок і руками намагалась вирвати їх із землі. Я розірвала руки на шматки, однак не змогла їх вирвати, як і кохання зі свого серця. Новий вінок пропікав мене пекельним вогнем на голові і змушував почуватись зрадницею, яка клялась у тому, чого не спроможна виповнити. Весільні музики грали, люди танцювали, а я розуміла, що перебуваю на страшному суді. Хотілось втекти якнайдалі, але я не могла перечити батькам, не мала права ображати невинного чоловіка. Та й втікати марно, бо від почуттів не втечеш, вони всюди і скрізь, у кожній частинці душі. Тієї ночі все і почалось. Дівчата йшли додому через ліс і хтось невидимий загасив вогники у лампах, а потім затинав сокирою дерева. Так ставалось із кожною молодою жінкою чи дівчиною, якщо та опівночі йшла тим лісом. А якщо поряд йшов чоловік, то він нічого не чув. Всі списали те, що відбувається, на нечисть, і лише я знала хто це. Я потайки втікала опівночі до лісу і благала його, щоб дав про себе знати. Щоб хоч одним звуком удостоїв жінку, яка зрадила його і вийшла за іншого. Однак коханий не простив мене, жодного разу не явився. Навіть у сни не приходив, хоч я і думала про нього безперервно.