Таємниця лісу

Розділ 1

Всього одна ніч, одна мить докорінно змінила моє «сліпе» життя. Тепер я знаю, що таке містика і наскільки вона буває моторошно-глибокою. Вірити у неї чи ні – вибір кожного. Тільки минуле не може зникнути безслідно, воно мусить по собі залишити якийсь слід. Людські страждання назавжди залишаються у пам’яті землі, якою ми топчемось у щоденних справах. І вона часом не витримує, дозволяє тому болю про себе сказати. Мені відкрилась частинка людського горя і неймовірно сильних почуттів.

***

Кожен рік шалено радію, коли настає цей день. День, коли внучка їде до бабусі, яка живе у мальовничому куточку, розміщеному серед гір і лісів. І хай я вже давно не маленька дівчинка, тут саме такою невинною і тендітною мимоволі почуваюсь знову і знову. Мої батьки, як і більшість жителів села, давно виїхали до міста і забули це місце, як страшний сон з минулого. Ніякої перспективи тут і бути не може, однак любителі природи є і серед молоді, тож життя вирує й у цій глухомані. Старі глиняні будинки зносять, а на їхньому місці будують нові. Колись тут було велике поселення, а ці гірські землі цінувались на вагу золота. Бо сама природа допомагала людині прожити, годуючи худобу і приносячи хороший урожай.

Казкова краса, особливо на початку літа, коли все зеленіє і квітне під теплими променями сонця.

Для поїздки я вибрала позашляховик, бо дорога тут, як і природа, майже неторкана людським фактором. Із кожним кілометром я почувалась щасливішою, бо дитинство ставало ближчим і спогади накривали теплими хвилями всередині. Колись я бігала серед цих лісів ще геть маленькою дівчинкою, а бабуся завжди сварилась, боялась за мене й оберігала від незрозумілої небезпеки. Наче у лісі щось страшне загубилось і може нашкодити. Та хіба можна боятись, коли ти знаєш кожне дерево?

Радість різко змішалась із сумом, бо давно вже я забула ті дерева і друзів дитинства, сумління розтратилось із роками. Рідко до бабусі вибираюсь, а вона ж старенька, тому кожен раз може стати останнім. Від цих думок крижаний холод пробігся по хребту, не уявляю себе без найріднішої людини. Саме бабуся охоплює усі дитячі спогади, бо батьки постійно працювали і часу на мене у них не було. Я нікого не засуджую, вони мене дуже люблять, і саме для єдиної дочки виборювали краще майбутнє. Але дитинство у цій місцині і поряд із доброю жінкою – є найприємнішим моментом мого життя. Коли мені стало десять, я остаточно переїхала до міста, однак щороку повертаюсь у теплі краї. Наче пташка, коли їй стає холодно в одному місці, вона відлітає у інше, яке обов’язково зустріне її теплом і зможе зігріти.

За роздумами і не помітила, як розпочала підійматись на гору. Бабуся живе на невеликій горі, тому кінцевий шлях складається із нічогенького підйому. Я оглядала будинки, що розміщувались на клаптиках рівного поля. Працьовитий народ: все акуратно покошене, величезні огороди, худоба випасається на сонечку і, головне, допитливі дітлахи виглядають автомобіль. Приїхати сюди – наче повернутись ув іншу епоху, коли все було геть іншим і людянішим, справжнім якимось. І хай у місті вирує ураган метушні, конкуренції і вічної гонитви за новітніми технологіями, тут все залишається колишнім. Бо люди так звикли, і традиції передаються не одне покоління.

Я заїхала до бабусиного двору і радісно заглушила двигун. Тепер все так, як і має бути, – лише звуки природи і її неповторний запах. Будинок, двір і все довкола застрягло у часі, ніщо тут не змінилось за рік, та й за всі роки, відколи себе пам’ятаю. Я стояла на одному місці, повільно оглядаючи все довкола, занурюючись у минуле. Єдиним новим і галасливим був собака, прив’язаний ланцюгом до залізного колу. Він із допитливістю вивчав мій образ, а тоді перестав гавкати, коли принюхався і впізнав.

- Золотко моє, приїхала!

Знайомий і до болю рідний голос лунав із-за спини і зривався від плачу. Я повернулась і побачила бабусю, яка схопилась руками за обличчя, вона дивилась щасливими очима, повними сліз. Мої теж стали вологими, а серце калатало від приємних почуттів. Із такою сильною любов’ю і щирою радістю ніхто у цьому світі більше не уміє на мене дивитись. Старенька стояла, вдягнена у свою улюблену зелену сукню, перепоясану чорним фартухом і білою хустиною на голові.

Я кинулася з обіймами і поцілунками до рідної жінки. А вона у відповідь здригалася і цілувала мене у чоло, як маленьку. Я обожнюю її запах, хай він давно перестав бути ідеальним, для мене рідний і серцю дорогий.

- Бабусю, ну скільки вже казати, не золотко, а Злата!

Вона взяла моє обличчя у свої зморщені і теплі долоні й, уважно роздивляючись, промовила:

- Для мене ти завжди залишишся дорогоцінним золотом, яке робить мене щасливою на старості літ!

Ми пройшли у дім під купу бабусиних запитань. Скільки всього я маю їй розповісти, хоч би вистачило часу. Вона навідріз відмовилась від телефона, бо не розуміється в ньому, та й вчитись вже пізно. Тож ми обмежуємось рідкісними дзвінками від сусідки, яка радо позичає старенькій «чарівний винахід». Тільки при чужих вухах про потаємне не поговориш, тому нам завжди є що обговорити при зустрічі. Мамі соромно розповідати про закоханість чи поразку у роботі. А бабусі легко викласти все, вона зрозуміє і дасть мудру пораду.

Доки бабуся розігрівала мені вечерю на чавунній плиті, яка розпалюється дровами, я взялась десь примостити солодощі, які привезла у подарунок. Знаю, що вона і не торкнеться, але не можу прийти з порожніми руками. Бабуся не їсть магазинних продуктів, бо каже, що це суцільна хімія і користі з неї нема, тільки шкода. З нею не посперечаєшся, бо так воно і є. Зате сусідські дітлахи будуть раді. До речі про них.

- А чиї це діти біля лісу грались?

 

- Так це Оленка перебралась жити до батьків, щось у неї з чоловіком не склалось, от і повернулась.

Оленка... Моя найкраща подруга дитинства. Скільки ж ми сліз пролили, коли я їхала у місто. Обіцяла їй писати щодня, а сама жодного разу не дала про себе знати. Сільській дитині важко адаптуватись до міського суспільства, от я і забула про подругу. Цікаво, вона про мене пам’ятає? А якщо так, то чи тримає зло у серці? Треба про все дізнатись, та й вибачення попросити. Я залишила у пакеті кілька шоколадок, повечеряємо і піду у гості.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше