ЗЛОВМИСНИКИ В МАСКАХ (ЧАСТИНА ПЕРША)

Вулиці Верхньої Пампухівки тихо слухали кожен крок. Але діти знали: сьогодні за ними спостерігають не лише сусідські бабусі з городів, а хтось більш підступний. Після розмови з бабусею Теклею незабаром стало зрозуміло — фабриканти приїхали не просто за рецептом. Вони прагнули перетворити його на бізнес-монстра, який знищить справжню магію кулінарної спадщини. І тепер, коли команда пізнала їхні наміри, ті теж відчули загрозу — відчули, що їхню змову можуть викрити.

— Вони йдуть за нами, — тихо прошепотіла Уляна, озираючись через плече. Вона відчула тепло від свого слова, мов стріла наповнена тривогою.

Двоє чоловіків у темних капелюхах, яких вони раніше бачили біля школи, тепер не маскувалися. Хоч виглядали як звичайні перехожі, їхня поведінка — надто точна, надто обережна — не давала сумнівів: вони стежать, вивчають, планують.

— Треба відвести їх або заманити в пастку, — сказав Тимко впевнено. Його очі світлилися стратегічним блиском.

— Я за пастку! — відгукнулася Марічка. — Але без марафону.

— У нас є план, — підсумував Тимко. Вони рушили в напрямку старого саду позаду сільради — місця, де дерева стояли так густо, що навіть вдень було півтемно. Ідеальне місце для засідки й відволікання.

Пломбір попереду наповнився упевненістю: його слух загострився, ніс ковтав нічний повітряний коктейль небезпеки. Він хотів захищати. Він і мав це робити.

— Сховалися, чекаємо, — шепотіла Марічка, пригинаючись і розподіляючи погляди по групі.

Природа завмерла разом з дітьми. Листя шурхотіло і тягло очікування. Десь високо — груші час від часу падали на землю, лоскочучи тишу.

— Там вони, — вказала Уляна рукою. Саме два чоловіки з капелюхами наближалися стежкою, оглядаючись навколо. Один тримав пристрій, схожий на сканер, другий писав у блокнот — очевидно, збирали інформацію про локацію і план дій.

Пломбір гарчкив — знак, що чужаки вже занадто близько. Його шерсть на холці злегка піднялась — інстинкт мовив: не давай тому внутрішньому затишшю затягнутися.

— Тепер! — прошепотів Тимко.

Уляна і Остап швидко кинули порожню консервну банку — вона голосно прокотилася між деревами, зламавши тишу. Кроки зупинились, чоловіки здригнулися, озирнулися.

Вмить діти кинуло збоку — старим іншим шляхом вглиб саду — а Пломбір, як провідник, побіг попереду, постійно перевіряючи, чи слідують ззаду.

— Ми їх обвели! — вигукнув Остап, коли обійшли периметр. Його голос звучав у глибокому аналізі, мовби він саме вирішив складну формулу. — Вони досі шукають нас там, де нас немає!

— І тепер ми — попереду, — додала Марічка. Її голос зробив паузу, як крапля дзвінка тиші. — Ми знаємо, що саме вони шукають. Знаємо мету... А головне — ми можемо зривати їхні плани по шматочках.

Після того, як вони відскочили геть, стежачи за переслідувачами, стало ясно: це не сутичка одного вечора. Це стратегічна гра — і вони готові грати далі. Їх уже не злякає ніч у саду. Їх не змусити боятися. Їх веде віра у те, що кулінарна спадщина важить більше за будь-який бізнес. І Пломбір — їхній мовчазний і вірний командир, що не скасовує жодного повороту в цій історії.