СОЛОДКА ЗМОВА (ЧАСТИНА ДРУГА)

На задньому дворі школи їх чекала бабуся Текля, і в її очах було щось таке, ніби вона вже знала про все. Наче світ навколо перестав бути випадковим, а став ретельно спланованою картою подій.

— Діти, — сказала вона, — я щось чула. Казали, що в село приїхали якісь фабриканти. Вони збираються створити мережу нових пирогових і наполягають, що мають «унікальний старовинний рецепт».

— Це вони! — хором вигукнули діти, кожен відчув хвилю тривоги і страху від ідеї, що хтось зовнішній сміє зазіхати на їхню історію.

— Але ж вони не мають справжнього рецепту, — додала Марічка, стискаючи аркуш зі словами «серце» й «душа» так, наче це був їхній єдиний захист.

— Ні, — підтвердила бабуся, киваючи. — У них є тільки те, що змогли викрасти. Але найголовнішого їм бракує.

Надвірний вітер тихенько пронісся, ніби підслухав, і на мить стало владне затишшя. Денне світло відкинуло їхні тіні попід стінами школи і тремтіло, неначе в очікуванні продовження.

— Чого? — спитав Остап, і в його голосі прозвучала щира допитливість.

— Серця, — відповіла бабуся. — Пам’яті. Справжнього смаку, що не купиш і не вкрадеш. Це не просто інгредієнти й не просто текст. Це згадка — та сама, яка передається поколіннями, у руках бабусі, в сміху на порозі, у спогадах про старі пироги.

Тимко підняв погляд на яскраві афіші, які обіцяли «революцію випічки». Він розглядав малюнки — і трагічна іронія здавалася очевидною: красивий фасад, але пустий вміст.

— Вони хочуть створити фабрику пирогів, — сказав він тихо, — але без душі це будуть лише печені вироби. І люди це відчують.

У тому часі вітер підняв один край афіші — і вона злетіла, але не до неба. Вона легла на землю, як листок попередження. Саме цей момент, ніби знак на карті, що вони рухаються в правильному напрямку.

— А якщо ми викриємо їх? — запитала Уляна, ледве чутно, але з усією напругою, що за роками, мов страх зникнути разом зі справжнім рецептом.

— Тоді їхня змова провалиться, — відповів Тимко із залізною впевненістю. — Якщо ми покажемо людям, що за гарною упаковкою — порожнеча без сенсу, якщо виявимо підробку — саме тоді їхній план розсиплеться, немов пісок між пальців.

Команда переглянулася. У їхніх очах мерехтіла рішучість, і вона була справжньою — як згадка, що кишить у кожному пирозі та в кожній пам’яті бабусі.

Вони не дозволять, щоб хтось обікрав історію їхнього краю. Не дозволять знецінити лімонний смак, який зберігається в кожному рецепті, у кожному дотику рук, що його випікають.

Попереду лежало складне завдання: знайти докази змови фабрикантів, викрити фальшиве, зібрати справжнє. І зробити це не просто для їхнього задоволення — а щоб зберегти душу Верхньої Пампухівки.

Пес Пломбір, відчуваючи серйозність моменту, гавкнув коротко й урочисто. Його гавкіт здався кордоном — розмежуванням ситуації: з одного боку — фасадна схема, з іншого — правда, що йде з глибини, з родового плину.

І діти рушили вперед, крок за кроком, знаючи: війна за справжній смак тільки починається. Не кулемети і танки. Але правда, пам’ять, душа — і небезпека. Бо це не просто пиріг. Це їхнє серце.