СОЛОДКА ЗМОВА (ЧАСТИНА ПЕРША)

Коли вони вибралися з підземної кімнати, то відчули, що це тільки початок великого шляху. Нові підказки з’являлися на кожному кроці, а разом із ними — зростала і небезпека.

Пломбір ішов попереду — як командир загону, ведущий розвідку. Його хвіст широко майорів, немов мовив: «Я знаю, куди веде цей слід». Діти йшли мовчки, прислухаючись до кожного його кроку, до кожного свого дихання. Лише подих ночі нагадував, що світ ще спить, але зло вже пробудилося.

— Нам потрібно зібрати все, що ми знайшли, — обережно сказав Тимко, складаючи в рюкзак згорнуті старі записи, зроблені ще у підземеллі. — Це наш головний скарб — і доказ, і наша сила.

— І розібратись, що таке ця «формула смаку», — додала Марічка, торкаючись клаптиків тканини й тексту рецептів. Її голос був наповнений загадкою, як і кожен з їхніх кроків.

Вони рушили в бік школи — місця, де домовилися зустрітися й обговорити у світлі ліхтаря всі знахідки. Має бути їхнє місце сили та стратегій. Але, підійшовши, вони завмерли.

На стінах подвір’я висіли яскраві фігуристі афіші. Великі, кольорові, з красивими малюнками лимонних пирогів, медових рулетів і написом «Незабаром відкриття великої Пирогової Фабрики!». Під ними — більше букв: «Відкрито для співпраці».

Остап нахилив голову, прочитав — і зі здивуванням прокричав:

— Це що ще таке?

— Схоже, хтось уже почав працювати, — сказала Уляна, і в її словах пролунав тон невдоволення.

— Але ж рецепт ще у нас! — обурилася Марічка.

— Не весь, — холодно промовив Тимко. — Вони мають частину — шматок, що встигли вкрасти. І думають, що цього достатньо, щоб завоювати село. Але…

Усі затихли, неспокійно озираючись. І саме тоді Пломбір різко потягнув Тимка за ногу і загавкав. Він щось помітив. Діти прислухалися — і побачили, як з краю подвір’я, позаду шкільної будівлі, непомітно зникли двоє фігур у темних пальтах і капелюхах. Хто це? Звідки? Які інтереси?

— Це точно не місцеві — занурена у тінь подівихички, — прошепотів Остап.

Діти прискорили крок, не дивлячись один на одного, наче вивчаючи рух чужих сил, і продовжували йти до місця зустрічі, удаючи, що нічого не помітили. Пломбір ішов поряд, все ще напружений, очі блищали від концентрації — такого, ніби він бачив усе, що невидиме для людського ока.

— Усі ці афіші… — прошепотіла Уляна, зупинившись на мить. — Це не просто реклама. Це — спроба відвернути увагу села. Вони хочуть створити ілюзію, що справа вирішена — що пирогів більше, ніж у бабусі Теклі. Але це пастка.

— Справжній рецепт — це більше, ніж слова на папері, — підтримала її Марічка. — Це пам’ять, традиції, смак поколінь. Його не забудеш. Його не підробиш.

Сонце вже почало хилитися за обрій, а тіні від афіш ставали все довшими, обростаючи дерев’яну стіну школи й землю навколо. Хтось думав, що просто обклеїв стіни, і все вирішив. Але команда знала: справа не в зовнішньому блиску. Вона — у автентичності, і той, хто одразу спробував виграти «понарядніше», вже програв.

— Повертаємося на базу, — сказав Тимко. — Логіка проста — завтра ми слідкуємо за фабрикою. Ми маємо дізнатися більше, зрозуміти, хто за цим стоїть — і привідкрити, що насправді приховано в цих пирогах з афіш.

Пломбір подав голос. Його гавкіт був спокійним, але стриманим — ніби ця ніч і ця задача не останні.