СКАРБНИЦЯ І ЗНАК ЦАРЯ

Повітря тут було важким, майже густим, як розпечене тісто: мутне, тепле, переповнене історією. Діти стояли, не зводячи погляду з викарбуваного дерева на стіні. Там, де ця фреска перегукувалася з текстами — було зрозуміло: це не просто символ. Це щоденний знак, закодована нитка, що вела назад у покоління.

Тимко повільно ступив до дерева, провів рукою по поглибленнях, ніби читаючи незримий текст.

— Воно говорить з нами, — майже шепотом вимовив він. — Малюнок — це маяк. Серце в дереві. Ми вже бачили це раніше — на тій загадковій записці, у старому фрагменті. І тепер тут, у самому серці схованки.

— Це наче їхній знак, — додає Уляна. — Може, це логотип гілки родини, що охороняла рецепт?

— Або знак їхньої групи, — міркує Марічка. — Ті, що вкрали сторінку з бібліотеки... і все інше.

Пес сидів поруч, дихання приглушене, очі напружено спрямовані на дітей, ніби він теж знає, що ці речі важливі. Всі відчули єдину хвилю — хвилю відповідальності та готовності рухатись далі.

Остап обережно витягнув ключ із кишені, вивівши його серед інших у ключниці. Він блиснув у світлі ліхтарика.

— Це справжній сучасний ключ, — сказав він. — Він не належав до складу повітки. Це ключ від ... чогось іншого. Але що це може бути? Можливо, в іншій будівлі — може навіть у хаті, де ми бачили хлопця з рюкзаком.

— Ті, хто нас переслідували... — задумливо мовив Тимко. — Це може бути ключ до їхньої лабораторії або складу.

Марічка підхопила аркуші з мечем записів — вони всі знаходились в той момент у її руках. Заповіт, логотип, ключ — три одиниці пазлу. І кожна була важливою.

— Ми повинні сфотографувати все, — сказала вона. — Після цього ми повернемось до бабусі Теклі зі зразками. Але головне — ми несемо в собі справжній рецепт.

Пломбір тихо гаркнув — і його лай був не зовсім лай, він був оголошенням: «Я тут. Це наше. Ми не здамося». Його пильний погляд передавав усім впевненість.

Прокладка від ключа, фреска-серце, папери зі старими формулами — все, що перетворило цю повітку на центр знахідки.

— Ми робимо це разом, — сказав Тимко собаці.

— І більше нічого не зупинить нас, — кивнула Уляна.

— Бо це не просто пиріг, — промовив Остап. — Це легенда. І ми — спадкоємці цієї легенди.

І ось вони спустилися зі сходів назад у ніч. З повітки виринуло нове світло — світло знань. Пломбір, ключ, папери, знак — разом вони рушили до наступного розділу цієї історії. Їх нічого не зупинить — вони мають поводиря, який пахне правдою.