ПЛОМБІР ВІДКРИВАЄ ТАЄМНИЦІ ПОВІТКИ

Покинута повітка виглядала так, ніби її спеціально створили для того, щоб у ній ховати секрети. Вітром розгойдувались старі дошки, хрустів під ногами пил і тріски, і здавалося, що саме повітря тут пахне минулим. Старі запахи дерева та сіна перемішувалися з тонким відтінком лимона — чи то через обірвані клапті тканини, чи то через невидимий аромат, що вплітався в сутінки.

Команда стояла біля напіввідчиненого люку, який обережно відкривали для них Темними східцями. Пес з гордим виглядом стояв поруч із Тимком, не приховуючи свого задоволення: його м’які вуха рухалися, а носик смикався — він чув і відчував те, що людським почуттям було недоступно. Його поведінка мовчала за них — він велика частина команди, і зараз він став справжнім провідником.

— Це неймовірно, — прошепотіла Марічка, притискаючись до стіни. — Пломбір не просто знайшов наслідки — він веде нас до коріння цієї історії.

Остап, завмерши на першій сходинці, зосереджено вдивлявся вниз.

— Спускаємось обережно. Разом, — тихо промовив Тимко, підштовхуючи хлопця вперед.

Кожен наступний крок лунав у тиші, а запах пилу та дерева ставав сильніший. Прохід звужувався — і врешті, попереду, під землею, з’явилася невелика кам’яна кімнатка. Ліхтарі ковзали по порослих зеленим пліснявою стінах, освічуючи дерев’яні ящики, старі мішки, полички з глиняними банками — наче музей часу та забутих речей. У центрі кімнати — стіл, завалений записами, обгорнутими в брудну тканину з вишивкою лимонні гілки. Там, серед пилу і тиші, пахло історією.

— Це… справжня скарбниця, — голос Уляни тремтів від захвату. — Тут може бути все, що пов’язано з рецептом, зі справжнім секретом!

Пломбір, як справжній сищик, обнюхав усе довкола. Потім, без попередження, підбіг до одного з дерев’яних ящиків, почав рити лапами і гавкнув — раз, коротко й рішуче. Його тональність не залишала сумнівів: тут щось є.

Тимко опустився навколішки, обережно підняв кришку. Всередині — декілька старовинних аркушів, записаних рукою, і серед них — той самий почерк, що був на фрагменті рецепта, знайденому раніше. Серія рядків, написаних чітко, з любов’ю та печаткою часу:

«Формула смаку: об’єднати серце, пам’ять, терпіння й сонце. Начинка — душа. Пиріг — не продукт, а послання.»

— Це... це більше, ніж рецепт, — тихо вимовила Марічка. — Це справжній заповіт. Це ніби псалм для випічки.

У її словах відчувалась чиста радість і тривога водночас — вони знайшли не просто формулу — вони знайшли сенс.

— І ми знайшли його завдяки Пломбіру, — гордо додав Остап, обіймаючи собаку за холку. — Без нього ми б усе ще блукали.

Пес тим часом підводився, неодмінно перевіряв інші об'єкти. Його зосереджені рухи підштовхнули дітей до ще одного ящика. Там, серед старого порожнього простору, лежала ключниця з кількома іржавими ключами — і раптом серед них золотисто-сучасний, схожий на новий, блискучий.

— Це... ключ від нової комори? — здивовано випалив Остап.

— Або від якоїсь подорожньої лабораторії, — припустила Уляна. — Там, де вони пробують повторити або підробити рецепт.

Пломбір гавкнув ще раз — і він постукав лапою у бік старої кам’яної стіни. Діти наблизилися — і побачили викарбуване поглиблення: дерево з вирізаним серцем всередині — точнісінько як на загадковому фрагменті.

— Це знак! — крикнула Уляна. — Ми на правильному шляху!

Усі відчули прилив енергії. Пломбір сів, дивлячись на них — його очі світилися. Це був не просто пес — це був друкар їхньої історії. Його інстинкти вести, знаходити, розкривати — і зараз він зробив найскладніше.

Команда оглянула кімнатку, кожен з них відчув, що це місце змінить усе. Тепер вони мали доказ, ключі, знакову підказку — і повну впевненість, що вони роблять крок у центр змови.

І саме в цей момент стало зрозуміло: битва за рецепт — тільки починається.