ПАСТКА ДЛЯ ПИРОЖКОЇДІВ

Після повернення Пломбіра і знахідки шматка тканини з частиною рецепта, команда “Пломбір та Ко” зрозуміла: чекати далі — більше не можна. Чому просто шукати, коли настав час ловити?

— Ми не просто знайдемо їх, — сказав Тимко, і його слова прямо проникли в серця друзів. — Ми їх спіймаємо.

— Як мишей на лимонному сирі, — усміхнулася Марічка. — Наш план простий, як борщ без капусти, але хитрий, як старий лис.

Бабуся Текля увімкнулася в операцію — не тільки як опора, а як співорганізатор. Вона спекла новий лимонний пиріг, неймовірно апетитний зовні: з рум’яною скоринкою, що пахне ностальгією, з шепотом лимонного духу, але всередині — порожнє тісто. Бо в центрі ховався трекер — маленький пристрій, сконструйований Остапом з деталей старої музичної іграшки та двох батарейок.

— Коли пиріг зникне, — пояснював Остап побратимам, — девайс запищить. І ми щохвилини будемо знати: куди вони йдуть.

Пиріг скромно прикрасили і поставили на підвіконня кухонного вікна. Поверхня виглядала традиційно: довгий шматок, що так і манив до шматочка. Діти — Тимко, Уляна, Марічка — а також Пломбір — сховалися в кущах навпроти старої хати бабусі Теклі. Кожен був озброєний — але не кулею. У руках були біноклі для уважного спостереження, рації — для миттєвого зв’язку, і печиво — солодкий запас Остапа, на випадок тривалої вахти.

— Головне — не моргати, — шепотів Тимко, перевіряючи фокус бінокля.
— І не з’їсти весь запас печива до початку, — підсміювався Остап, але в очах його світилася рішучість.

Ніч огорнула село хутко, як величезна чорна ковдра. Земля під ногами стала м’якою, ніби просила їх бути акуратними. Власні серця — не менше ніж схованки — тріпотіли в грудях. Тишу порушував лише шурхіт листя і нерозбірливий шепіт вітру серед кущів.

І тоді вони його побачили. Фігура в темному одязі, що рухалася обережно, як по натягнутому дроту. Особа була прихована під капюшоном. Він підійшов на відстань зручного хвату до вікна. Зупинився. Повернувся навколо — з метою упевнитися в безпеці.

— Зараз, — тихо видавив з себе Тимко. Його рука вже затиснула кнопку до запуску трекера.

Фігура тихо відкрила вікно, руку обережно простягнулося до пирога, ковтнуло шматок — і пиріг рушив вниз. Руки перехрестилися у темряві, а потім стало ясно: пиріг зник з підвіконня.

Після секундної паузи Пломбір рвонув вперед, рвонув, ніби з гучним поривом — не на звук троянди, а на запах правди. Він вів носом по свіжому сліду. Його шерсть була купа невизначеності, а лапи — пряме проказування невідомості. Але ніс знав шлях.

— Він узяв запах! — прошепотіла Марічка, ледь не затремтівши від захоплення.

У цей момент Тимко натиснув кнопку на трекері — і у відповідь почувся тихий, але впевнений сигнал: піп-піп-піп. Він вів туди, куди рвонув Пломбір.

— Вперед! — скомандував Тимко, і команда миттєво зрушила. Першими вилетіли з густого нічного віку — слова: “Вперед!” — і з ними полетіли ноги дітей, Пломбір і кнопки рацій.

Темрява більше не була перешкодою — навпаки, вона ховала їх. А запах — і сигнал — йшли впевнено. Це була нічна тактика, і кожен крок був свідомим. Бо минули помилки. І тепер — підійшов час діяти. Завтра може бути День Істини, але сьогодні — ніч справжньої битви. Їхньої.