58. ПОВЕРНЕННЯ ДЕТЕКТИВА

Через кілька хвилин до школи підбігли Тимко, Остап і Уляна — їх не зустріла тиша, як вони очікували, а уривки схвильованого шепоту, які долітали від лавки. Там сиділа Марічка, вся на емоціях, біля неї — Пес Пломбір, гордий і серйозний, наче тільки що завершив надскладну операцію.

— Ти ціла?! Що сталося?! — захекано вигукнув Остап, нахилившись до Марічки. Його голос бринів тривогою, яка швидко змінилася на подив і напругу — адже по її очах було видно: вона щось пережила.

— Я… бачила їх. І чула… — Марічка говорила уривчасто, ніби слова не встигали за думками. Вона перевела подих, намагаючись упорядкувати себе. — Я підслухала розмову. Вони шукали рецепт. Говорили, що ми вже занадто близько. Вони нервували. Один із них казав: “Треба швидше забрати”. І тоді… з’явився Пломбір.

— Тобто… — Уляна нахилилася ближче, погляд її зосередився на тканині, яку Марічка тримала у руках. — Пломбір приніс це?

— Саме так, — кивнула Марічка. — І, здається, він був там, у їхньому штабі. Або хоча б близько. Можливо, вони думали, що це просто собака, але він усе запам’ятав. І повернувся не з порожніми лапами.

Пес сидів прямо, гордо, з трохи розпатланою шерстю. Його погляд був спокійним, але в ньому читалася ясність: «Я зробив, що мав. А тепер — ваша черга».

Уляна розгорнула тканину з максимальною обережністю, наче це була не просто ганчірка, а крихка сторінка з минулого. Аркуш всередині був потертим, місцями — затертим, але слова ще тримались: “Інгредієнти, що з’єднують серце з домом…”

— Це частина справжнього рецепта, — промовила вона тихо. — І не просто інгредієнти. Це, здається, підказка — настрій, стан, родинна аура.

— А ще — це доказ, — додав Тимко. — І знак, що ми на правильному шляху. Пломбір повернувся — а з ним і шанс розкрити все.

— Тоді ми знову в грі, — твердо заявив він, глянувши на кожного з них. Вони переглянулись. Ця мить наповнилася не героїзмом, а чимось справжнім — командною єдністю, що не потребувала гучних слів.

— І цього разу ми їх не дамо зникнути, — пообіцяла Уляна, стискаючи аркуш, немов це був талісман, здатний захистити всю команду.

— Завтра — великий день. Ми знайдемо тих, хто стоїть за шепотом. І, можливо, нарешті дізнаємось усе, — сказав Тимко, акуратно заклавши аркуш у прозору обкладинку та сховавши в рюкзак.

На мить запанувала тиша. Але в цій тиші було не спустошення — а навпаки, щось напружено зосереджене. Це була переддень справжнього прориву. Завтра вони підуть слідами ворога, не просто слідкувати — а діяти. І, можливо, вперше за всі ці дні, правда буде поруч.