ШЕПІТ БІЛЯ ЛАВКИ

У селі, де навіть гілки дерев здаються перенасиченими новинами, шепіт — особливо під школою — завжди означає непевність. А шепіт саме біля старої лавки, де зазвичай збиралися лише діти або ті, хто щось планує — стає тривогою, що накриває з головою.

Команда “Пломбір та Ко” поверталася дорогою додому після ранкової наради. Поки вони йшли у звичному порядку, помітити дивне не складалося. Але раптом Марічка завмерла — почула м’який, уривчастий шепіт. Два голоси — низький, спокійний і другий — трохи писклявий, майже лячний.

“Він ще не знає всього...” — шепотіло перше,
“Треба швидше забрати...” — відповідав другий.
“Вони близько. Пиріг ще не наш...” — продовжував хтось.

Маріччина кров застигла. Вона невидимо стала за густим кущем, ловлячи кожну інтонацію, кожне слово. Дихати було страшно — серце шалено билося, ніби хотіло вирватися і розповісти про небезпеку. А пташиний спів вранці здригнувся — ніби сонце також насторожилось.

Вона подумки прошепотіла: «Це… точно про рецепт, про пиріг, про нас…». Ті слова не в повітрі, а в її душі стали реальними.

— “Хтось стежить?..” — зірвався з уст звук, але в цю мить з лавки вирвався знайомий силует — Пес Пломбір! Його шерсть була розпатлана, вуха — натягулися в напрузі. Він пришпортнувся біля Марічки, оглянувся і загавкав кілька разів, ніби сповіщаючи про щось важливе.

— “ПЛОМБІР?!” — закричала Марічка, щасливо, ніби знайшла відповідь на всі запитання. Вона обережно притискла його, а той у відповідь натиснув лапу на її долоню — підтвердження: він живий і приніс звістку. І ще… щось явно потягнув за собою.

Вони підхилили погляд — і помітили, що Пломбір тягне шматок тканини — потерту, стару, але знайому. На ній — вишитий візерунок із лимонами, як на фрагменті кулінарної книги. Марічка обережно розгорнула тканину — і побачила маленький аркуш паперу з печаткою, схожою до тієї, що була в книзі поруч з “деревом серця”.

Текст стертий, але читабельний:

“…Інгредієнти, що з’єднують серце з домом…”

Це — ще одна підказка. Вона відчинилася в її руках, як двері до нового рівня. Влітку і зимі — ця фраза важче, ніж шматок рецепту, — це концепція, це підказка.

— “Це ще один фрагмент рецепта!” — прошепотіла Марічка, стискаючи аркуш у долонях. Її голос був світанковим, тихим, але впевненим, як освіжаюче повітря. І поки вона розгортала тканину, Пломбір загавкав ще раз — мов: “Так, це справжній доказ. Він повернувся не порожнім. Ми маємо більше.”