ПРИСМАК ПІДОЗРИ

— Це... замінник, — констатував Тимко, тримаючи над столом банку з сумішшю. Світло лампи огортало її старим металом — але справжність пудри була втрачена.

— А значить — хтось навмисно зіпсував інгредієнт, — додала Марічка, й у її голосі з’явилась чітка нотка злості. Її важко було вивести з рівноваги, але тепер її обличчя стало гарячішим за пательню, яка гріється на плиті.

— І якщо це було в млинцях… — задумалась Уляна, зберігаючи холод у голосі, але думки давно розгойдались — — уявіть, як це спрацювало б у пирозі. Уявіть, що бабуся подумає, коли її пиріг вийде гіркий чи просто… не той — не той, як має бути в казці.

— Значить, мета — не просто вкрасти рецепт, — повільно і чітко промовив Тимко. Його очі загорілися ясністю стратега. — А дискредитувати його.

— Якщо пиріг вийде “не той” — бабуся подумає, що в неї руки вже не ті, або що секрет втрачено, — додала Марічка. Її рухи стали інтенсивнішими, наче вона вже вела кулінарний протест, а не просто говорила.

— А тим часом хтось тихенько вивчає справжній варіант, — зітхнув Остап, і його голос був наповнений тривогою. — Десь там, у тіні. З калькулятором і міксером. Як мінімум — із ноутбуком і планом атаки.

— Або вже пек… пробні версії. І він не хоче, щоб у бабусі все вийшло краще — тому робить підмінку, — додала Уляна, її слова згріли повітря, ніби ліхтар у темному домі. — Щоб кожен сказав: “О! Це він зіпсував!” І забрали б рецепт до рук.

Бабуся Текля стояла поруч. Її руки не тремтіли, але очі зраджували біль: вона дивилась на банку з порошком, наче на зрадника в домі:

— Діти… у мене ніколи не крали спеції або цукор. Навіть коли я випадково додала гострий перець до варення, — промовила вона, хитаючи головою. — Але це… — і тут серце здавалось вибухало від холодного страху.

— А тепер, бабусю, ми на війні, — зітхнув Тимко. — Цитрусово-пироговій війні. І на кожному фронті — інгредієнти, дух і навіть репутація.

— І кожна банка, кожна крупинка — під підозрою, — додала Марічка. — Бо справжність — не в рецепті. Вона — у точності. І помилка… це зброя.

Усі мовчки відчули, як у кімнаті стишився час. Лише тихий шелест борошна у мішку був доказом: битва за смаки й долі розпочалася. А голос історії збирався сказати: “Творіть… але тільки справжнє.”

І десь біля дверей стояв Пес Пломбір, але його череп інтуїції був відсутнім, втягнутим у пошуки. Він ще досі не повернувся, але кожен нюхав присутність його духу. Навіть у його відсутності панував спокій — і тривога. Бо вони всі знали: десь поруч його носик уже риє землю правди — і саме ця правда буде їхнім поверненням.