САРАЙ І ЗАВІСА ТІНІ

Старий сарай за городом бабусі Теклі стояв перекошений, мов перевтомлений актор на сцені: скрипів, хилився, але не падав — бо в ньому ще не зіграли останню роль. Проміння вечірнього сонця падало крізь щілини, малюючи на розбитій підлозі мереживо світлотіні. У цій атмосфері навіть звичайний сарай звучав по‑новому — як місце таємниць, а не просто мотлоху.

— Тут ховали лопати, лопухи і раз — сусідський телевізор, коли зарядило як із відра, — сказала Уляна, дістаючи телефон і намагаючись зафіксувати внутрішній хаос. В її жестах відчувалася стримана напруга: все вже не просто “хто поніс пиріг?”, а “хто вийняв сторінку з рецептом?”

— Але ніхто не ховав тут… секрети, — додав розгублено Тимко, оглядаючись. Його очі стискали кільця пилу, що танцювали в останньому світлі.

— До сьогодні, — тихо промовила Марічка, коли вони підкрались до напіввідчинених дверей. Її голос не був переляканим — швидше зачарованим.

Всередині — типовий сарайний хаос: банки без кришок, старі вішалки, велосипед без сідла, дошки, граблі, і пилюка, що вкривала вагони часу. Але був ще один запах — не лише старої деревини або сіна, а ледь помітний лимонний натяк, немов іскра в темряві.

— Знову цей аромат, — буркнув Остап, і його голос прогнав пам’ять про снігові дні: “Він уже мені сниться… він кличе”.

Знайшовши вільне місце серед пилу, діти зупинились біля столу. І тоді його побачили — книгу в тканинній обгортці з вишивкою лимонів. Вона лежала там, мов зворотня частина тієї легенди.

— Це... вона! — затремтіло промовила Уляна. — Та сама, легендарна.

— Схоже. Але виглядає, ніби її сюди поклали зовсім недавно, — обережно додав Тимко. Його рука тремтіла, коли він торкався тканини, ніби до скарбу.

Обкладинка майоріла в темряві. Кожен лимон застряг між нитками, як жест надії. Всередині застигло світло: пожовкла закладка — шкільний зошит, вирізаний по контуру лимонного кола.

— «Пиріг із любов’ю, сторінка перша…» — почала читати Марічка. Але її голос зупинився.

Гірка тиша впала на сарай. Лише скрип підлоги й слабкий подих дерев’яної стіни.

— Сторінки вирвані! — зойкнув Остап. Його обличчя мінялося в світлі, блимаючи страхом і сумом.

— Хтось дістав головне… та залишив лише обгортку, — сказала Уляна. Її руки звужувалися навколо книги. — Навмисно.

— Чому її залишили? — запитав Тимко, торкаючись обкладинки. — Як знак? Може, це підказка — що “ви ще не зрозуміли”?

— Можливо, це пастка — «я тут, але ви ще не на тому рівні», — припустила Марічка, повертаючи книгу кілька разів у руках. — Або виклик: “Знайдіть решту, якщо наважитесь”.

Сарай притих над ними, як очікування перед радикальною зміною. Тут запах ночі змішався з цитрусом, а пил ожив — коли кожна зернина стала частинкою рецепту.

Цей сарай став не просто місцем зберігання мотлоху — він став останньою ареною перед великим розкриттям. І там, серед світлотіней і пилу, починалася справжня інтрига — вже не про зниклі пироги, а про зникле “серце рецепту”.