СЕРВЕТКА ЯК СИГНАЛ

Серветку акуратно розстелили на столі. Бабуся Текля принесла збільшувальне скло — старе, ще від її чоловіка, що колись лагодив годинники. Тимко витягнув пінцет. Марічка — блокнот для схем. Фото. Папір. Лупа. Тиша була настільки повна, що навіть муха, яка сіла на край столу, сприйнялась як натяк на свідка.

— Деталі важливіші, ніж здається, — прошепотіла Уляна. Її пальці майже не торкались тканини — лише тримали повітря над нею, ніби зчитували аромат.

На серветці — дрібниці, які вже не здавались дрібницями. Крапелька лимонної начинки. Масляна пляма з блиском, як вулик під сонцем. Відбиток пальця — чіткий, майже декоративний. Але найголовніше — у самому кутку, ледве видимий, ніби шепіт на папері: мініатюрний напис чорнилом, що віддавав легким цитрусом:

“Тільки один знає смак. І він уже близько.”

— Це про Пломбіра? — скоса спитав Остап, дивлячись у вікно, де пустий ґанок виглядав як місце, що щось втратило.

— Може, про бабусю Теклю? — відповіла Уляна, торкаючись фрази вусами слів. — Вона завжди знала, коли щось не так — ще до того, як тісто підіймалось.

— А може... про нас, — пошепки додала Марічка. Її голос звучав тихо, але в ньому ховався несподіваний гул — як тиша перед бурею. — Ми всі вже біля кінця. Близько до відповіді. Ми... “знаємо смак”.

Серветка, знайдена в кошику з яблуками, стала сигналом. Як маяк у темряві. Фото. Запахи. Краплі начинки. Візерунок тканини. Навіть плями, схожі на тарганячі сліди, тепер здавались частиною коду — чогось більшого. Писемності злочину. Тихої, але глибокої змови.

— Він грає з нами, — сказав Тимко, не відриваючи погляду від напису. — Це не просто крадіжка пирогів. Це — концептуальна атака. Ми вже не шукаємо пиріг. Ми шукаємо того, хто хоче підмінити суть смаку. Хто хоче стерти “серце” з рецепта.

— І тепер у нас є слід, — продовжила Уляна. — Серветка — це не просто тканина. Це почерк. Пироговий почерк. Можливо, він залишає його, як візитку. Як виклик.

— Тоді ми приймаємо, — твердо мовив Тимко. — І підемо до кінця. Смак — це не просто лимон. Це те, що за ним.

Вони мовчки переглянулись. Тиша вже не була просто тишею. Це була підготовка. Наступна підказка — десь поряд. Ближче, ніж будь-коли. Вона, можливо, навіть уже в кімнаті.

І лишилося одне: уважно слухати. Уважно вдивлятись. Бо шлях до правди тепер пахне яблуками, лимоном і… пустою чашкою чаю.