ЧАЙ, ЩО НЕ ГРІЄ

Після зникнення другого пирога бабуся Текля оголосила перерву на чай — але ніхто з неї не пив.

Навіть Остап. Навіть чай із м’ятою. Це вже було глобально. Коли Остап ігнорує чай із м’ятою — це або апокаліпсис, або кулінарна катастрофа всесвітнього масштабу.

— Він… він зникає прямо перед нами! — повторив Тимко вже п’ятий раз. Його голос тремтів від шоку, мов ложка над окропом. — Це не фокус. Це… план. Обдуманий. І цинічний.

— Або просто неймовірна спритність, — буркнула Уляна, крутячи ручку в пальцях, як детективський пістолет. — Спритність із лимонним акцентом.

— Він міг пролізти через димар, — припустив Остап. — Як пироговий Санта-Клаус. Тільки в зворотний бік. Забирає, а не приносить.

— І куди зник пиріг? — зірвалася Марічка. — У рюкзак? У стіну? В кишеню з термоконтролем? У портфель мікроскопічного холодильника? Це що — нова техніка “випічкопорт”?

Тим часом бабуся Текля, яка, попри все, залишалась оперативною базою команди, голосно крикнула з саду:

— Діти! Йдіть-но сюди! У мене… щось дивне!

Вони кинулися до неї. Біля ґанку стояв кошик з яблуками — той самий, що з ранку ще чекав свого моменту кулінарної слави. Але бабуся показувала не на яблука.

— Це я принесла прямо з погреба, — сказала вона. — А зверху... серветка. Там її не мало бути.

Серветка була білосніжна, але в центрі — жовтуваті плями. Лимонно-маслянисті, ніби начинка шукала нове тіло для втілення. А поруч — чіткий, хоч і змазаний, відбиток пальця.

— Це… точно з пирога, — мовив Тимко, вже витягуючи файл для речових доказів.

— Або з тарілки, — додав він, зібрано й твердо, як свідок у суді.

— Хіба у когось несе пиріг і крокує до яблучного кошика? — запитала Уляна, здивовано.

— Можливо, випала, — припустив Остап. — Але випадково — дуже невчасно. А може — це підказка.

— Щоб ми звернули увагу? — не відходила Марічка. — Він грає з нами. Кидає сліди, щоб ми дійшли… кудись.

— Або щоб ми відволіклись на яблука, — знизав плечима Тимко. — І не бачили головного.

— Або… — задумливо сказала Уляна, — це знак. Яблука, лимон, масло… він збирає варіанти начинки.

Тиша нависла над садом, мов густе варення — тягуча, липка, і з невідомим післясмаком. Тепер було ясно: це вже не просто пиріг. Це — код. Секрет. І, можливо, рецепт — не лише смаку, а й істини.