ДРУГИЙ ПИРІГ – ДРУГИЙ ШАНС?

Після розмови з пані Капітоліною атмосфера в селі стала цитрусово-містичною. Здавалося, навіть вітер носив запах лимону, а кішки дивились на людей із підозрою, наче знали щось більше. Але бабуся Текля не звикла здаватися. Вона, як командир перед битвою, зайшла на кухню, вдягнула свій «бойовий» фартух із написом “Не чіпай — ще не готово” і почала готувати другий пиріг.

— Але цього разу я все контролюю, — пообіцяла вона, виставляючи форми на стіл. Її руки рухались швидко, чітко, як у віртуоза на сцені. — І тісто не з холодильника, і вікно буде зачинене. І жодної диверсії.

— А ми поставимо варту! — заявив Тимко з тією рішучістю, з якою оголошують надзвичайний стан.

— Ніхто не краде пироги на моїй зміні, — підсумувала Уляна, зважено переклавши ручку на блокнот із міткою “Цитрусовий контроль”.

— Я навіть не піду по варення, — пообіцяв Остап, стискаючи банку з полуничним, ніби прощаючись. Це було болісно. Але геройство — річ гірка.

— І я розкладу пастки… для ніг, — загадково додала Марічка, викладаючи підозрілі дерев’яні ложки на підлогу. Деякі — з цвяхами (імітованими, звісно).

Пиріг вийшов ідеальним. Рум’яний, із ніжною лимонною начинкою, що ледь тріщала при дотику. Його аромат був настільки спокусливим, що навіть кіт сусіда Павла з’явився під вікном, хоч сам Павло був у відрядженні.

— Цей пиріг — витвір мистецтва, — прошепотіла Марічка, торкаючись краю, наче до священного предмета.

— І теж приманка, — додав Тимко. — Тепер ми — мисливці.

Пиріг поставили не на підвіконня, як завжди. Ні. Він стояв у центрі кухні, мов головна фігура в шахах. Над ним — вартові. Уляна — з блокнотом. Остап — з ложкою. Тимко — зі схемою можливих шляхів втечі пирога. Двері були замкнені, вікна зашторені. Марічка бігала навколо, перевіряючи “ложкові пастки”.

І… за десять хвилин — пиріг зник.

Був — і… немає.

— ЩО?! — вигукнули всі в унісон, як на репетиції апокаліпсису.

— Хто відкривав двері?! — крикнула Уляна, вже гортаючи блокнот у пошуках прогалин.

— Я був тут увесь час! — запевнив Тимко, показуючи свої чисті руки. — У мене навіть мигдальна алергія, я б нічого не чіпав!

— Я лише подивився у вікно! — зізнався Остап, винувато. — Але тільки на секунду! Я думав, що там... кіт.

— Тут нема нічого! — сказала Марічка, навіть зазираючи в чайник. — Жодної крихти. Навіть аромату менше стало.

Бабуся Текля стояла посеред кімнати. Її погляд був гостріший, ніж ніж для начинки.

— Це… неможливо, — мовила вона, майже не дихаючи.

На стільниці залишився лише один доказ. Слід від пальця — майже невидимий, але точно людський. І поруч — на серветці — з’явився напис. Він не був там раніше.

“Смак — це ключ. Серце — не все.”

Ніхто не сміявся. Навіть Остап.

Усі відчули: це вже не пиріг. Це — війна за суть. За правду. За лимон.