ЛЕГЕНДА “ЗОЛОТОГО ПИРІГА”

Іноді найсильніші речі не записують у книжках — вони живуть у серцях людей. Їх не знайдеш у бібліотеках, не знайдеш в інструкціях і навіть у кулінарних зошитах зі старої шафи. Вони передаються у вигляді погляду, запаху, пісні без слів. Саме так легенда про “золотий пиріг” жила у Верхній Пампухівці — не як історія, а як аромат дитинства.

Казка, яку знали всі, але ніхто не наважувався згадати уголос… до сьогодні.

— Ви кажете… рецепту нема? — перепитала пані Капітоліна, коли діти прийшли в гості до її світлиці. В кімнаті пахло старими книгами, свіжозмеленою кавою й легким духом печених яблук. На стіні висіла вишита ікона, поряд — дерев’яна тарілка з розеткою. Усе тут виглядало так, ніби час вирішив трошки відпочити й запарити собі чаю.

— Нема, — зітхнув Тимко. — Але, можливо, він живе в легенді.

Уляна кивнула і подивилась на стару дерев’яну тарілку, що висіла на стіні. Вона виглядала як оберіг. І водночас — як спогад.

Пані Капітоліна замовкла, притисла долоні до чашки, ніби зігрівалася нею, і довго вдивлялася у вікно. Здавалося, вона не просто згадувала, а відкривала всередині себе старі, присипані часом двері.

— Колись жила в нашому селі пекарка, — нарешті тихо промовила вона. — І пекла пироги, від яких діти переставали плакати, а дорослі — сваритися. Навіть кури починали нестись краще. А пес одного разу приніс їй відро яблук. Сам.

— Магія? — з надією в очах спитав Остап. Його голос звучав майже пошепки, як у тих, хто боїться порушити щось сакральне.

— Не зовсім. Це була любов, — пояснила Капітоліна. — І… один таємничий інгредієнт. Вона зберігала його в маленькому мішечку, загорнутому в тканину з вишитими лимонами.

Марічка обережно провела пальцями по одній із серветок, що лежала на столі. Вишивка — старовинна, пожовкла від часу, але ще яскрава. Лимони на ній виглядали так, ніби могли заговорити.

— Це була… бабуся Текля? — спитала вона, майже пошепки. У голосі її було більше віри, ніж сумнівів.

— Ні, ще давня бабуся. Навіть не твоя, Теклю, — усміхнулася жінка, дивлячись крізь покоління. — Легенда стара, як наш дерев’яний міст, той, що скрипить навіть без вітру.

Всі слухали уважно, затамувавши не подих — думки. Їхні серця вже відчували: ця легенда — не просто спогад. Це ключ. Можливо — до рецепту. А може — до Пломбіра.