ОБРАЗ ТА СЛІД

— Ми бачили цього чоловіка. Пані Зіна описувала саме такого — покупця лимонів, — згадав Тимко, настільки зосереджено, що його чоло складалося в стратегічні зморшки. — І якщо він був біля школи того ж дня, коли зник пиріг…

— …значить, він стежив, — підсумувала Марічка, стискаючи фото так, ніби в ньому було замкнено аромат змови. — Або планував. І цей знімок — підтвердження. Рука на фото — це не випадковість. Це натяк. Сигнал. Шепіт у кадрі.

— І тепер ми маємо його образ, — сказала Уляна, дивлячись на зображення так, ніби вивчала шпигуна світового рівня. — Якщо він з’явиться знову — ми впізнаємо. Навіть по темній куртці або кепці, що просвічується крізь тінь.

— Або ми можемо показати фото тим, хто його міг бачити, — запропонував Тимко. — Розвідка серед місцевих. Це як шпигунська мережа, тільки з пирогами замість шифрограм.

— Наприклад, пані Барбарі? — обережно припустив Остап, явно не в захваті від перспективи ще раз почути про “активні хімічні сполуки”.

— І Крутику, — додала Уляна. — Може, його бінокль нарешті стане в пригоді. Не лише для стеження за “підозрілими пирогами”.

— Сумнівно, але варто спробувати, — зважено сказав Тимко. — Сьогодні треба зібрати більше свідків. Можливо, навіть кота тітки Поліни — він завжди сидить на паркані та слухає більше, ніж здається.

Після всіх слідів, шкірок, гавкотів і навіть натяку на цитрусову алхімію, команда нарешті отримала візуальний доказ. Це була не просто фігура в кадрі — це була реальна тінь. Прискіплива. Тиха. Небезпечна, як недосмажений слойка у важливий день.

— Якщо цей силует стежив з самого початку… — прошепотів Тимко, ніби думка сама дихала йому в потилицю, — то можливо, нашим наступним кроком буде зустріч… лице до лице.

Пес Пломбір важко зітхнув. Це був той тип зітхання, який звучав як: “Я нюхав підозріліших, але цей пахне серйозно”.

Вечір стискав село в обіймах передгрозової тиші. І цитрусовий смак небезпеки вже був у повітрі. Його відчував кожен. Особливо — носом.