ГАВКІТ БЕЗ ПРИЧИН

На вулиці стояла тиша. Така тиша, що навіть шепіт трави здавався гучним, як розмова біля сільської крамниці. Сонце повільно, ніби вагаючись, опускалося за обрій, кидаючи довгі тіні на сільську дорогу. Команда “Агенція Пломбіра та Ко” поверталася від бабусі Теклі. Сьогодні її подвір’я не пахло випічкою — ні пирогів, ні пампухів, навіть запашної скоринки не було. Лише чай із чебрецем… і занепокоєння в повітрі.

Пес Пломбір ішов попереду. Він не нюхав, не затинався на кожному кущі, як зазвичай. Йшов прямо, мов за внутрішнім маршрутом. Його рухи стали чіткими, хвіст — напруженим, а очі — зосередженими.

— Він дивно себе поводить, — прошепотіла Марічка, озираючись. — Зазвичай на цьому повороті він відволікається на курку тітки Поліни.

— Може, курка у відпустці? — спробував пожартувати Остап, але ніхто не посміхнувся. Його слова зависли в повітрі, як недогризок підозри.

Пломбір зупинився біля старого тину, що відділяв двір діда Гната від покинутого городу. Колись там росли кабачки — величезні, як дирижаблі. Тепер — лише бур’ян, поламані граблі й тиха чутка про загублений котел для варення, що нібито сам обирає господаря.

Пес загарчав. Низько, повільно. Це не був просто звук — це була думка. Потім три гавкі: чіткі, з перервами, як телеграма.

— Він бачить щось, — мовив Тимко, нагинаючись. Його очі шукали силуети, рух, будь-який натяк.

— Але ми — ні, — додала Уляна, вдивляючись у тінь під старим горіхом.

Річка мовчала. Земля була суха. Навіть вітер затамував подих, ніби теж не хотів сполохати щось невидиме. Ніч наближалася — та ніч, коли в селі починають оживати історії.

Йдучи вперед, діти розуміли: якщо Пломбір гавкає “без причин”, це зовсім не означає, що причин немає. Це може значити тільки одне — причина ховається глибше. Можливо, під бур’яном. Або в котлі. Або в пирозі без начинки.