ЦИТРУСОВА ЗАВ’ЯЗКА

— Вийняли начинку з пирога? — припустив Тимко, уважно дивлячись на ніж, що лежав, мов мовчазний злочинець, серед тирси й порожніх банок.

— Або… різали шматок, щоб дослідити інгредієнти, — запропонувала Уляна. В її голосі була наукова впевненість і нотка тремтіння — бо справа ставала все цікавішою.

У кутку сараю зачовгався павук — мовчазний свідок, що роками збирав павутину інформації. Він зупинився і втупився на них шістьма очима. Усі завмерли. Але потім, наче за сигналом, повернули погляди до головного — ножа.

— Цей ніж — наш перший реальний доказ, — урочисто вимовив Тимко. — І він пахне як підказка. Тісто, лимон… і щось ще. Щось... трохи тривожне.

— Що з ним робити? — спитав Остап, стискаючи руки в кишенях, ніби боявся сам доторкнутись.

— Спакуємо й віднесемо до бабусі, — вирішила Уляна. — Вона скаже, чий це ніж. Вона знає свої ножі краще, ніж власну пенсію. І точно пам’ятає, хто коли й чим різав останню налисницю.

Пес Пломбір ще раз понюхав знайдений предмет, зосереджено. Потім гавкнув — один раз, але голосно. Павуки завмерли. Схоже, це був сигнал тривоги навіть для восьминогих.

— Ще щось? — перепитав Тимко, вже рухаючись до кутка, куди вказував нюх Пломбіра.

І точно — у другому кутку старого дерев’яного ящика вони знайшли обгортку. Не просто будь-яку, а ту саму — від “Цитрусового вибуху”. Яскравий фантик ще блищав, як доказ на світлі прожектора.

— Він тут був, — сказала Уляна. — Або залишив це навмисно. Як знак. Або як виклик. Він знає, що ми близько.

— Тоді ми йдемо за ним, — твердо промовив Тимко. — Крок за кроком і шматочок за шматочком.

У його очах заблищав запал, що не снився навіть лимонам. Команда ще раз глянула навколо — сарай мовчав, але в його стінах ще, певно, зберігався запах змови.

Усі вийшли на двір. Після них — Пломбір, неквапливо, з гідністю справжнього сищика. У його погляді читалось одне:
«Це ще не кінець. Це лише цитрусова зав’язка.»