ТІНЬ, ЩО МОВЧИТЬ ЗАНАДТО ГОЛОСНО

У кожному селі є такий будинок, повз який ідеш трохи швидше. Не тому, що там щось точно станеться, а тому що… хтось там мовчить занадто добре. У Верхній Пампухівці — це була хата пані Барбари.

— Вона не їсть солодке, — тихо шепотів Остап, коли вони наближалися до будинку.
— Вона не вітається, — додала Уляна.
— Вона не усміхається, — підтвердив Тимко.
— Вона ніколи не бере цукерок у бібліотеці, — підсумувала Марічка. — І це вже страшніше за пекельний пиріг.

Пані Барбара жила сама. Колись казали, що вона викладала хімію у технікумі. А потім — просто зникла з соціального життя, як начинка з пирога.

— Як гадаєте, вона могла викрасти пиріг? — запитав Остап.
— Якщо вона його не любить — це ідеальне алібі. Або… чудова маскування, — сказала Уляна.

Пес Пломбір зупинився біля воріт і тихо гаркнув двічі — це могло означати «щось є» або «не заходьте, я тут колись впав у гілку агрусу».

— Маємо план: постукаємо, поставимо кілька невинних запитань і з’ясуємо, чи вона щось знає, — сказав Тимко. — І якщо згине ще один пиріг — ми вже будемо знати куди йти.

Вони постукали. Раз. Два. Тиша.

— Вона вдома. Я бачив, як штори поворухнулись, — прошепотів Остап.

Справді — двері відчинилися самі. На порозі стояла Барбара: висока, суха, з поглядом, ніби вона вже тричі розв’язала цей злочин і залишилась невдоволеною.

— Доброго дня, — почала Марічка. — Ми… це… збираємо підписи за лавку біля школи.

— І тому питаєте про пиріг? — одразу перебила Барбара. — Я все чула. І не їм тієї випічки — це зло.

Після короткої паузи діти, злегка спантеличені, вийшли за неї.