ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПІД ГРУШЕЮ

Іноді докази приходять у вигляді слідів на підлозі. Іноді — у вигляді пір’їни чи обгортки з підозрілим написом. А іноді… в грушах. Так, саме в грушах. Бо коли справа стосується злочинів на тлі випічки, все можливо.

Після дослідження школи, аналізу підозрілої шкірки (яка виявилася банановою, але все одно дивною), команда вирішила повернутись до подвір’я бабусі Теклі — раптом щось пропустили? Адже, як казав великий детектив Пломбір, «слід веде туди, де його найменше чекають, особливо якщо там ростуть фрукти».

Недалеко від старого грушевого дерева, де вже починали жовтіти перші плоди, Пес Пломбір несподівано зупинився. Його ніс смикнувся, вуха насторожились. Він повільно зробив крок уперед. Занюхав. Завмер. І… почав гарчати. А потім — з рішучістю археолога копати під кущем, де щойно впали кілька груш.

— Щось знайшов! — вигукнула Уляна, захоплено.

— Може, кісточку? — припустив Остап, який завжди вірив у гастрономічні версії.

— Або… — Марічка вже тягнулася до чогось, що блищало, — записку?

І справді, між двома грушами, акуратно загорнута в поліетиленовий пакетик (здається, з-під морозива), лежала маленька згорнута записка. Вона була написана олівцем на клаптику сторінки з шкільного зошита в клітинку — ніби сам автор поспішав або… діяв під прикриттям.

— У кого є рукавички? — спитав Тимко, як справжній криміналіст.

— У мене є... пакетик від бутерброда, — відповіла Марічка, вже витягуючи його з рюкзака. — Піде?

— Піде. Це справжнє розслідування, не гурманство, — підтвердив Тимко.

Усі завмерли, спостерігаючи, як Тимко обережно, майже урочисто, розгортав папір. Усередині було написано:

"Не довіряй тим, хто їсть пиріг без начинки. Вони поруч."

Настала глибока тиша. Навіть груші, здавалося, зависли в повітрі, прислухаючись. Десь далеко закаркала ворона. Пес Пломбір сів і серйозно глянув на команду, ніби сказав: «Ось і справжній поворот. Начинка — ключ до істини».