ШКІРКА, ЩО СТАЛА СЛІДОМ

Верхня Пампухівка була селом, де зазвичай усе було на своїх місцях: пироги — у бабусі Теклі, чутки — у пані Стефи, шкірки лимонів — у смітниках, а секрети — під подушками. Але цього разу одна шкірка вирішила зламати систему. І зробила це зі стилем.

— Хтось залишив її… тут? — здивовано промовила Марічка, нахиляючись над асфальтом біля шкільної лавки. Вона тримала олівець, як справжній детектив — не для нотаток, а для підкопування доказів.

— Це не просто шкірка, — серйозно відповів Тимко, вдаючи, що не чує, як серце його калатає від передчуття відкриття. — Це слід.

— Сліди зазвичай більші й мають форму ноги, — втрутився Остап, логік у команді. — А це — шкірка. Її просто могли викинути після лимонаду. Випив, згриз, кинув — класика.

— Не після такого лимонаду, — сказала Уляна, досвідчена у фруктовій криміналістиці. — Подивіться на неї. Свіжа. Ледве підсохла. І знизу трохи волога. Це означає: її або тільки-но дістали з холодильника, або вона випала з ще теплого пирога.

— Це звучить або як дуже точне спостереження, або як реклама фруктового детектива, — прошепотів Остап, але вже не з таким переконанням, як раніше.

Шкільне подвір’я цього ранку було ще порожнє. Учні не прийшли — канікули ж. Тиша, що стояла між лавками, гойдалками та квітником з трояндами, здавалася зрежисованою для сцени злочину.

Для наших детективів це було ідеальне місце для розвідки.

— Пам’ятаєте, хто ще мав доступ до пирога? — задумливо сказав Тимко, закусуючи губу.

— Або хто знав, коли він буде на підвіконні? — додала Уляна.

— Вчителі? — припустила Марічка.

— Шкільна охорона? — додав Остап. — Той, що завжди спить у сторожці і прокидається тільки на запах кави?

— Або… — Уляна раптом знову нахилилася до землі, уважно вивчаючи маленьку пляму поруч. — Хтось із дітей.

Усі троє замовкли.

Їхні погляди знову впали на ту саму лавку. Але тепер вона вже здавалася зовсім іншою — як портрет підозри. Невинна лише на перший погляд. А насправді — епіцентр цитрусової таємниці.