МЕДИТАЦІЯ ІМЕНІ ЛИМОНА

— Дідусю Іване? — обережно гукнув Тимко.

Ніхто не відповів.

— Може, він спить? — шепотіла Уляна. — Або… готує змову?

Остап підштовхнув двері, які заскрипіли так голосно, що навіть сонце на секунду злякалося.

Всередині будинку — чисто. Стіл накритий. На плиті — чайник, який ще трохи грівся. Але діда — не було.

— Зник? — прошепотіла Марічка.

— Це офіційно: ще один зниклий, — відповів Тимко.

Але щойно вони вирішили втекти назад, щось гупнуло під ліжком. Із-під ковдри з’явилася… нога в капці.

— А! Ви! — вигукнув дід Іван, виповзаючи, ніби лис через дупло. — Та чого ви лізете?! Я медитував!

— Ви… що робили? — не повірив Остап.

— Медитація. Я читаю книжку. “Як мовчати так, щоб усі почули”. Практикую.

— То ви… не зникли?

— Зник?! Та я ще зранку пиріг нюхав, поки його не вкрали!

— Ага! — вигукнули всі четверо.

— Ви нюхали пиріг?! — запитала Уляна з підозрою.

— Та, нюхав. І навіть хотів попросити рецепта… але не встиг. Дивлюсь — пирога нема, а ви вже там щось бігаєте.

— Ви не брали його? — перевірив Тимко.

— Не встиг. Я якраз чайник поставив. А далі вирішив, що краще промовчати. От і мовчав. Але видно — надто голосно.

— Так, — серйозно підтвердила Марічка. — Ваша мовчанка викликала занепокоєння громади.

— Та в мене тут усе на місці, — буркнув Іван. — Хіба що чай вже остиг.

— А ваші ноги? — несподівано спитала Уляна. — Ви не ходили босоніж під смородиною?

— Я в шкарпетках. Постійно. Навіть у душі. Але якщо хтось топтав мій буряк — скажіть, я дам лопату!

Вони подякували дідусеві й вийшли на подвір’я.

— Він щось приховує, — буркнула Уляна. — Але ще не час його розкривати.

— А може, це просто дід, який любить мовчати у ковдрі, — припустив Остап.

— А може… і не просто, — сказав Тимко, — але відповідь точно не в нього. Ще.

Пес Пломбір тихенько чхнув і попрямував до паркану. Він знав — щось цікаве попереду.