МОВЧАНКА, ЯКА ПАХНЕ ПІДОЗРОЮ

У Верхній Пампухівці всі знали: якщо на вулиці тихо — десь мовчить Дід Іван.
І мовчить він так, що хочеться підбігти й спитати: "Ви випадково не задумали щось дуже підозріле?"

Цього ранку мовчанка Івана вже була на межі криміналу. Тимко навіть спеціально поставив годинник: уже третя година — а від діда ні бурчання, ні свисту, ні традиційного: “Що ви там робите, шкідники?”

— Це… тривожно, — сказав Остап, ховаючись за будку Пломбіра.

— Це аномально, — додала Марічка, звіряючись із власним графіком дідових звуків (так, у неї був окремий записник для “акустичних свідчень”).

— Треба йти на розвідку, — твердо мовив Тимко.

— І, можливо, захопити вареники як прикриття, — запропонував Остап. — Він любить вареники. Всі підозрювані люблять вареники!

Діти обережно наблизились до паркану діда Івана. Ворота були прочинені. Пес Пломбір притиснувся до землі і поповз уперед, як спецагент у фільмі, де головний герой — лабрадор із дипломом розвідника.

— Стій, — прошепотіла Уляна. — Щось чути…

Але чутно було тільки… нічого. Навіть мухи не дзижчали. Хіба що вітерець тихо гойдав стару рибальську сітку, що висіла на ґанку.

— А якщо він… — Остап здригнувся. — Ну, ти знаєш… втік до лісу і зараз пече пироги на вогнищі?

— Або викопує лимони під городом! — додала Марічка, в якої вже теж почали працювати фантазії.

Вони піднялись на ґанок. Двері були привідчинені, як рот у людини, яка щойно проковтнула надто гаряче пюре. Ситуація починала ставати гострою.