СЛІДИ, ЩО НЕ ВЗУТІ

Було рано. Точніше, настільки рано, що півень у сусідському дворі ще не вирішив, чи варто вставати. Але Агенція Пломбіра та Ко вже діяла. Тимко, Уляна, Остап, Марічка і головний нюхач Пломбір вийшли на подвір’я з єдиною метою — зловити хоч один доказ, який не пахне курячим послідом або фантазіями пана Крутика.

І вони його знайшли. Ну, майже.

— СТОП! — закричала Марічка, коли Остап ледь не наступив у грядку смородини. — Там! Щось є!

Вони всі нахилилися. На вологій землі, біля старого куща смородини, виднівся відбиток ноги. Не черевик, не лапа, не колесо — а саме нога. І — найцікавіше — боса.

— Це… людський? — обережно запитав Остап.

— А як ти уявляєш собі пирогового єнота? — зіронізувала Уляна.

— Чекай… — Тимко витягнув лінійку (тут вона знадобилась більше, ніж у Крутика). — Довжина — 21 сантиметр. Це або дитина, або дорослий, який любить мініатюри.

— Тобто, хтось пробрався до вікна босоніж? — здивувалась Марічка. — Це або дуже сміливо, або дуже дурно.

— Може, це пекар-ніндзя, — сказав Остап, — вночі краде рецепти і залишає сліди, як підпис.

Уляна вже щось малювала у блокноті. Поруч Пломбір нюхав землю і кружляв навколо куща. Раптом він сів.

— Гав?

— Що там, Пломбірику? — нахилився Тимко.

Пес обережно копнув землю. З-під листя смородини вискочила… пір’їна. Жовта, довга, трохи пожована.

— Пір’їна? — Остап наблизився. — Може, птах? А може… костюм?

Діти перезирнулися. Це було дивно. Але щось у цій дивності пахло правдою. І пирогами.