ВІКНО, ЯКЕ ГОВОРИТЬ МОВЧКИ

День у Верхній Пампухівці був настільки сонячним, що навіть лелеки перестали клекотати — напевно, щоб не заважати. Але в одному дворі на околиці панувала метушня: команда з пирогового розслідування обстежувала вікно, звідки зник об'єкт бажання — бабусин лимонний витвір.

— Вікно відкрите, але фіранка ціла, — констатував Тимко, стоячи на табуретці з рівнем серйозності дослідника НАСА.

— І отут… — Уляна схилилася ближче. — Маленька пляма. Начинка? Чи… пилок?

— Це… доказ! — урочисто вигукнув Остап і вже хотів її лизнути, але Марічка встигла підставити серветку.

— Обережно. Докази не для язика, — мовила вона, акуратно загортаючи пляму, наче крихкий експонат для музею.

Та в ту мить із-за тину вигулькнула кепка. Після кепки — бінокль. А вже потім, немов у театрі тіней, з’явився пан Корнило Крутик — легенда села, самопроголошений “професор цивільних катастроф”, пенсіонер з досвідом і колекцією дивних теорій.

— ЗНОВУ ЩОСЬ СТАЛОСЯ?! — закричав він ще з-за огорожі.

— Пан Крутик… ми трохи зайняті… — почав Остап обережно.

— ЗАЙНЯТІ?! — перебив той. — А коли прилетять марсіани й З’ЇДЯТЬ ВАС, теж будете “зайняті”?!

Пес Пломбір тихо заскімлив. Він знав, що це надовго.

— Ніхто не прилетів, — спокійно промовила Марічка. — Це тільки пиріг зник.

— Саме так усе й починається! — пан Крутик кивнув з мудрим виразом. — Спочатку — пиріг, потім — корова, потім — вибух на тракторному. Ви коли-небудь бачили лінійку у формі зорельота?! А я бачив!

— Але пиріг точно зник через вікно, — спробувала повернути тему Уляна. — Є сліди, плями…

— НІ! — урочисто вигукнув Крутик. — Це міжпросторове викрадення. Зникнення без фізичного втручання. Треба викликати поліцію, армію, телебачення… або хоча б вашу бабусю!