Розділ 22

Прокинувшись наступного ранку, Лідія на якусь мить подумала, що виклик демона та зустріч зі своїм дідусем-дияволом була звичайнісіньким нічним жахіттям, проте варто було лише розплющити очі, щоб зрозуміти, що все це сталося насправді.

Минулого вечора дівчина була настільки втомленою, що не стала прибирати атрибути ритуали, так що свічки все ще стояли колом на підлозі, гнітючо нагадуючи про темний ритуал. Треба було все терміново прибрати, доки ніхто не прийшов і не почав задавати незручні запитання.

Саме це змусило Лідію, незважаючи на сильну виснаженість організму, встати з ліжка та позбутися всього, що було пов’язано з учорашнім ритуалом, так щоб навіть під пильним поглядом не виникло жодних підозр на те, чим вона тут займалася.

Коли дівчина нарешті покінчила з цим непростим завданням і вийшла з кімнати, то з’ясувалося, що в квартирі немає нікого, крім Кості. Хлопець сидів на кухонним столом, важко схилившись над горнятком міцної чорної кави. Почувши її кроки, він підняв голову та вичавив з себе слабку усмішку.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку. Бачу ви вчора гарно погуляли, — констатувала Лідія, сідаючи напроти нього та наливаючи й собі напою зі скляного кавника.

— О так, ти пропустила все найвеселіше, — протягнув Костя.

— Була б тут настійка з личинок метелика, я могла б приготувати тобі на її основі одне зілля, що за мить зробило б тебе свіженьким і бадьорим, проте сумніваюсь, що у вас зберігається щось подібне.

— Мене зараз знудить від одного сполучення «личинки метелика», — заявив хлопець, а тоді справді побіг до туалету, щоб спорожнити шлунок.

Лідія важко зітхнула, усвідомлюючи власну безпомічність перед неприємними побічними ефектами алкоголю. Не раз їй довелося пережити подібне на власній шкірі, проте неприємний досвід ніколи не зупиняв дівчину від того, щоб раз за разом випивати в пошуках відриву від реальності та яскравих емоцій.

— А де інші? — поцікавилася Лідія, коли Костя повернувся та був готовий підтримувати розмову.

— Їм пощастило мати трохи кращий стан, ніж у мене, так що вони мали достатньо сил, щоб поїхати в лікарню до батьків Лізи.

Згадавши про те, що сталося, Лідія мимоволі стиснула руки в кулаки від напруження.

— Мені прикро, що через мене дійшло до цього, — зізналася дівчина.

— Тобі не варто відчувати провину через вчинки того психа. Головне те, що все вже позаду, так що тобі більше не треба переховуватися та втікати від нього. Тепер ти нарешті можеш десь осісти, хіба ні?

— До речі, про це…

Лідія розуміла, що від цього моменту нікуди не дітися, проте ситуацію таке усвідомлення не полегшувало. Вона б так хотіла дозволити собі бути абсолютно щирою з Костею, проте не могла зробити цього для його ж благополуччя. Тому плетення нової павутини брехні було просто неуникним.

— Мені треба поїхати. Справа в тому, що Арнольд дав мені підказку, як знайти моїх біологічних батьків, так що я просто мушу скористатися можливістю знайти їх. Сподіваюсь, ти розумієш, як це важливо.

Сказати, що така новина стала для Кості шокуючою несподіванкою, — нічого не сказати. Йому знадобився певний час, щоб переварити цю інформацію, після чого хлопець узяв тендітні долоні дівчини в свої руки та промовив:

— Якщо це дійсно так, то, звісно, я все розумію та чекатиму на тебе, скільки знадобиться. Але, Лідо, ти ж не приховуєш більше ніяку таємницю? Бо якщо існує ще щось таке, то знай, що тобі не треба проходити через це самій. Ми всі готові допомогти тобі.

Лідія опустила погляд. Дівчина була невимовно вдячна Кості за ці слова, проте вона не могла дозволити собі втягнути друзів ще й у це. Вони й так чимало пережили через неї, а зараз ризик був надто високим. Жоден з них не заслужив на те, щоб мати справу з пекельними силами. Лідія мусила захистити їх за будь-яку ціну.

Урешті-решт дівчина підняла погляд і переконливо запевнила:

— Ні, усе в порядку.

— Точно-точно?

Лідія всміхнулася, хоч насправді їй хотілося ридати.

— Точно-точно.

***

Довелося витратити чимало часу, щоб дістатися до школи-інтернату для дітей з магічними здібностями. Прямого сполучення з цим місцем, очевидно, не було, так що довелося їхати автобусом до найбільшого поселення, а тоді йти пішки.

Та коли нарешті Лідія опинилася біля такої знайомої брами, дівчина завагалася. Може, варто було повернутися та спробувати насолодитися часом з київськими друзями, доки в них ще був час, а не вступати з союз з ворогами, що не є гарантом успіхом? 

Мимоволі їй згадався один з найтепліших спогадів за останній час. Заплющивши очі, Лідія подумки перемістилася в часі в той самий момент у потязі.

Вони з Костею зайняли верхню полицю та сиділи там, притулившись одне до одного так близько, що дівчина яскраво відчувала його запах — заспокійливу суміш мʼяти та свіжих цитрусів. Їй було так добре та спокійно поруч з ним, що вона практично не звертала увагу на події фільму «Родина Адамсів», який хлопець увімкнув для неї на своєму ноутбуці, а лише вловлювала певні образи, які були водночас і моторошними, і заворожуючими.

— Ти мені чимось нагадуєш Венздей, — несподівано зізнався Костя.

Лідія повернулася та здивовано глянула на нього.

— Венздей? Але ж я абсолютно не така як ця чорнява, вічно похмура дівчинка.

У її голосі не було ні крихти образи на таке порівняння, а лише допитливість того, яку ж саме схожість зміг вловити Костя.

— Так, ззовні ви дійсно не подібні одна на одну, але я мав на увазі дещо інше.

Костя завагався, так що Лідії довелося підштовхувати його до продовження слів.
— І що ж це? — запитала вона так ніжно та лагідно, що одразу змусило хлопця повністю розслабитися та розвʼязало йому язик.

— Ви обидві нагадуєте замкнені скриньки, що приховують у собі дорогоцінні скарби.

Таке порівняння хоч і стало для Лідії приголомшливою несподіванкою, але все-таки полестило дівчині.