Розділ 21

Здавалося б, проблему з переслідуванням Лідії було вирішено, так що вона могла видихнути з полегшенням, заспокоїтися та почати нарешті жити так, як їй завжди цього хотілося. Проте дівчину не полишала тривога.

Навіть якщо Нінелія та її сини не становили для неї загрози, проте це не змінювало того факту, що пекельні сили з якоїсь незбагненної причини потребували її. І для того, щоб рухатися вперед, Лідія просто мусила розібратися, для чого ж вона стала обʼєктом їхнього зацікавлення.

Саме тому за першої ж можливості, коли Костя, Діма, Ліза та Даша святкували благополучне завершення усієї цієї надзвичайної історії «прямо як у фентезійних фільмах», Лідія в якийсь момент під приводом сильної втоми пішла, збираючись на самоті все з’ясувати.

Одним легким помахом руки Лідія запалила весь десяток свічок, що стояли на підлозі, утворюючи невелике коло.

Дівчині ніколи не доводилося практикувати магію, пов’язану з силами Пекла, проте з теорією вона була досить добре обізнана. Неначе губка, вона завжди поглинала нові знання, бажаючи знати якомога більше свою силу та можливості її розвитку.

Недивно, що й ритуал виклику демону закарбувався в ненаситній пам’яті Лідії, проте дівчина навіть подумати не могла, що настане день, коли їй доведеться самостійно проводити його.

На мить вона завагалася. Чи дійсно воно того варте? Чи дійсно вона готова зв’язатися з пекельними силами?

«Так, бо це єдиний спосіб дізнатися нарешті, хто я така,» — нагадала самій собі відьма та почала читати закляття виклику демона.

Кожне слово треба було вимовляти повільно та чітко, з чим дівчина впоралася просто бездоганно, жбурляючи їх з такою ж запеклістю, що й серійний убивця позбавляє життя своїх жертв.

Недивно, що все пішло як по маслу та не минуло багато часу, як вогонь повільно піднявся вгору та сформував вельми моторошну фігуру.

Важко описати вигляд пекельної сутності, оскільки його обриси знаходилися в стані абсолютного хаосу, нездатні сформуватися в єдиний цілісний образ.

«У всіх нас різні демони,» — прийшло в голову Лідії, проте дівчина не стала заглиблюватися в ці роздуми, зосередившись на тому, щоб вивідати якомога більше корисної інформації.

— А ти не надто маленька, дівчинко, щоб демонів викликати? — пролунав могутній голос демона, у якому не було натяку на жодну емоцію. Навіть насмішки жодної не можна було почути — абсолютна холодність.

— Я викликала тебе не задля того, щоб обговорювати свій вік, а щоб зрозуміти, з якою метою ви потребуєте мене.

— Вважаєш себе особливою? Та ти лише одна з численних звичайнісіньких відьм-самородків, якій просто надзвичайно пощастило бути обраною нашим Лордом для того, щоб зіграти роль у його масштабному плані. Так що тобі б не коники показувати, вдаючи з себе велике цабе, а з вдячністю прийняти власну долю.

— Тобто ти хочеш сказати, що я абсолютно нічого не значу? Що замість мене обіцянку може дати якась інша відьма-самородок? Ну що ж, тоді удачі в її пошуках.

Лідія рушила до іншого кінця кімнати. Дівчина важко дихала, знаючи, що от-от збирається зробити дещо геть божевільне. Вона до останнього сподівалася, що до цього не дійде, проте демон не залишив їй жодного вибору. Тепер залишалося лише дійти до кінця та сподіватися, що все справді так, як здається. Бо якщо Лідія помилялася, то її життя от-от мало обірватися.

Підійшовши до круглого скляного столу, дівчина взяла з нього гострий ніж для м’яса, принесений сюди заздалегідь, і демонстративно покрутила ним перед демоном.

— Що ти задумала? — прошипіло пекельне створіння.

— Хочу закрити це питання раз і назавжди.

Лідія не дозволила собі навіть на секунду згадати ні про Костю з Дашою, Лізою та Дімою, ні про те, що вона ще навіть не досягла повноліття та практично нічого не встигла пізнати в житті. Дівчина йшла ва-банк, поставивши на карту геть усе, так що в цій ситуації сумнівам було геть не місце.

І варто було Лідії тільки доторкнутися холодним лезом ножа до своєї руки, як різкий потік повітря збив її з ніг і змусив важко гепнутися на підлогу, випустивши зброю. Дівчина зойкнула, відчувши, як здерлася шкіра на ліктях, але підвівши погляд, забула про будь-який біль.

Усе ставало абсолютно неважливим, коли перед тобою стояв правитель Пекла власною персоною.
Варто визнати, що він виявився геть не таким, як їй уявлялося.

Перед нею постав не страшенний рогатий монстр, а простий статний чоловік років сорока з зачесаним назад темно-чорним волоссям, вбраний у класичний костюм. Очевидно, диявол обрав такий вигляд спеціально для того, щоб не травмувати її своєю істиною сутністю.

Лідія затремтіла. Звісно, вона розраховувала, що після її витівки демон вдасться до радикальних заходів і покличе когось вищого рангу, але хто міг подумати, що це буде особисто Люцифер?

— Ну от ми і зустрілися, Лідіє, — заговорив до неї король усіх демонів.

Голос у нього був низький і глибокий. У ньому відчувалася сила та, відповідно, безмежна впевненість у собі.

Варто зазначити, що Лідія гадки не мала щодо того, як варто говорити з такою особою, і врешті-решт вирішила, що найрозумнішим варіантом буде дотримуватися поважного ділового стилю спілкування.

— То ви знаєте хто я?

— Звісно ж, знаю, дівчинко. Було б не дивно, якби я не знав рідної внучки.

Слова Люцюфера були для Лідії наче грім серед ясного неба. Таке ніколи б не могло їй наснитися навіть у найфантастичнішому сні. Невже правитель Пекла зараз дійсно сказав, що є її дідом? Та це ж… Це ж просто… У Лідії навіть слів не знаходилося, щоб описати подібний стан речей.

— Я не вірю, — похитала головою дівчина.

— Абсолютно очікувана реакція напівкровки, — знизав плечима Люцифер. — Навіть дивно, що в тобі є демонська кров. Якби не знав точно, то ніколи б не подумав. Вся в свою маму пішла.

Слово «мама» ехом відгукнулося в голові Лідії. Дівчина вже зневірилася дізнатися хоч щось про свою сім’ю, тож тепер, коли всі відповіді знаходилися на відстані витягнутої руки, її охопило нервове збудження.