Розділ 20

Ліза не могла сказати, скільки минуло часу, доки не з’явилася Лідія. За її відчуттями, на прибуття дівчини довелося чекати кілька годин, хоча з такою ж імовірність це могли бути й лічені хвилини, що розтягнулися через присутність такого небезпечного та непередбачливого чаклуна поруч.

Спостерігаючи за тим, як до нього наближається тендітна, але така впевнена та граційна постать, Арнольд відчув, як його тіло сповнюється небажаною, але такою солодкою пристрастю. Подумати тільки, ще зовсім нещодавно ця полум‘яна та спокуслива бунтурка належала йому, а потім усе пішло шкереберть…

— Де Ліза? — вирвав Арнольда зі спогадів різке запитання Лідії, що підійшла вже зовсім близько.

Він не міг не відмітити, що тепер від неї пахло інакше. Та Діана, яку він знав, надавала перевагу терпким квітковим ароматам, проте Лідії Попіл був більше до душі свіжий цитрусовий запах, що дарував відчуття легкості та свободи.

Прокашлявшись, щоб позбутися від нервового клубка в горлі, Арнольд указав на дівчину, що налякано скрутилася на землі, не знаючи, який фінал буде в цій геть заплутаній історії. Насправді, жодній зі сторін це було невідомо.

— Ти все-таки прийшла, Діано, — не зміг не констатувати Арнольд, що до останнього не мав абсолютної певності в тому, що дівчина не зірветься з гачка, відмовившись рятувати свою нову подружку та обравши найлегший варіант втечі.

— Ти просто-напросто не залишив мені вибору, це по-перше, — процідила Лідія, відкидаючи з обличчя пасмо волосся, що так недоречно вибилося з її хвосту. — А по-друге, мене насправді звати не Діана, а Лідія, про що тобі прекрасно відомо. Не клей з себе дурня, Арні, тобі це геть не личить.

Хлопець пирхнув. Перед ними була та сама запальна дівчина, яка в кишеню за словом не полізе. У ній неначе жив якийсь бісик, і це було жахливо спокусливим.

Мимоволі в його голові спалахнув спогад зі святкування Лідиного попереднього дня народження.

Ізоляція просто не може бути чимось приємним. Навіть найрозкішніші хороми здатні здатися в’язницею, якщо в тебе немає можливості залишити їх, а якщо все життя проходить у старовинному маєтку під суворим наглядом пані директорки та лише двома близькими друзями, то ситуація погіршується принаймні у сто разів.

Того ранку, коли Арнольд і Артур зайшли до кімнати Діани з великим шоколадним тортом, прикрашений свіжими ягодами полуниці та малини зверху, брати були здивовані побачити, як дівчина активно порпається у своїх речах.

— Що трапилося, Ді? — здивовано запитав Арнольд, перебираючи в голові різні можливі пояснення такої дивної поведінки та розуміючи, що жоден з них навряд чи є правильним.

— Я втомилася від того, щоб сидіти в цій клітці. У мене сьогодні день народження, і я не збираюсь проводити його в цих чотирьох стінах.

— Завжди можна вийти до лісу, — іронічно помітив Артур.

— Ой та замовкни, — відказала Діана, так що одразу стало ясно, що вона налаштована серйозно.

— Куди ж ти збираєшся податися? І як плануєш провернути все так, щоб вийти сухою з води?

— Повірте в мене все продумано, проте без вашої допомоги, братики-кролики, мені не обійтись.

Арнольд і Артур перезирнулися. Обоє розуміли, що вплутується у щось шалене, проте все-таки відмовити Діані було просто неможливо.

***

Як виявилося, Діана вирішила таємно втекти на вечірку біля басейну, яка влаштовувалася в заміському будинку якогось мажора, що розташувався за пʼять кілометрів від інтернату та готовий був приймати на своїх гулянках буквально всіх.

Заради того, щоб потрапити туди, хлопцям довелося підлити матері-директорці сонне зілля до чаю, що дозволило їм чкурнути зі школи.

— Якщо ти хоч щось наплутала в рецепті, нам гаплик, — не зміг не констатувати Артур, доки вони через ліс прямували до місця вечірки.

— Усе буде гаразд, — відмахнулася від нього Діана, не здатна дочекатися моменту, коли можна буде відтягнутися по повній.

Нарешті побачивши басейн, дівчина просто не змогла стримати свого захвату. Не задумуючись ні на секунду, Діана поспішила стягнути з себе весь одяг і пірнути в воду.

Ні Арнольд, ні Артур не здивувалися такій розкутості. Вони вже давно звикли, що для Діани просто не існувало слова «ні». Вона звикла піддаватися імпульсам і діяти так, як підказувало серце. Саме це в ній і було таким чарівним…

— Що ти накоїла, Ді? — мимоволі вирвалося в Арнольда.

Йому всім серцем було прикро, що все в їхньому житті склалося саме таким чином. На жаль, вони не могли дозволити собі бути звичайною парою. Ні, усе було надто ускладнено.

Лідія зміряла Арнольда палючим поглядом, а тоді несподівано схилилася до землі, піднявши звідти пожовклий сухий листок.

— Знаєш, я завжди ненавиділа осінь.

Хлопець спохмурнів.

— Це ти до чого взагалі сказала?

— У цій порі природа затухає, і це жахливо пригнічує, — спокійно продовжила дівчина так, наче її не перебивали. — У дитинстві ці думки буквально доводили мене до шаленства, аж доки я не дізналася про існування закляття, що здатне повернути природу життя та квітучість. Звісно, за певну ціну.

Коли Арнольд зрозумів, що збирається зробити Лідія, було вже надто пізно. Ні словом, ні ділом він не міг завадити відьмі, що почала читати закляття, яке висмоктувало з нього життєві сили. Вони полишали його, залишаючи спустошеним не лише фізично, а й морально.

Лідія насолоджувалася власним тріумфом. Насолоджувалася відчуттям сили, що наповнювала її та дарувала безмежне відчуття ейфорії. Насолоджувалася тим, як Арнольд лежав скручено на землі, а життя помалу полишало його тіло…

— Лідо, зупинися!

Дівчина здригнулася так, наче на неї вилили відро з крижаною водою. Як же ж так? Вона ж зробила все, щоб його тут не було.

Костя не мав бачив бачити її такою — схожою на пекельний погонь і всеціло охопленою темною магією. Настав момент, коли він чітко міг побачити та збагнути той факт, що відьми відрізняються від людей не лише своїми особливими вміннями, а й більш темною сутністю.