Розділ 12

На другому тижні навчання в новій школі Лідія з’ясувала, що цей навчальний заклад відрізняється від інших тим, що його програма є іноваційною та справді унікальною, завдяки наявністю у плані великої кількості екскурсій до інших міст з метою розширення кругозору учнів.

Чого-чого, а поїздки до Львова разом з однокласниками прямо у вересні Лідія точно очікувати не могла. Почувши цю новину, дівчина відчула вкрай неоднозначну суміш почуттів, проте чим більше вона розмірковувала на цю тему, тим більше її приваблювала думка про майбутню подорож.

Усе життя Лідія провела в інтернаті, так чому б тепер, коли їй вдалося вирватися з тієї клітки, не скористатися можливістю пізнати нові місця.

Тим більше, що й їхати треба було в доволі привабливій компанії. Хоч Лідія і думала, що після пережитої зради Арнольда та Артура їй ніколи більше не вдасться комусь довіритися, але, як виявилося, вона помилялася.

Проте унікальну можливість її першої в житті туристичної подорожі ледве не зруйнувало одне єдине питання від подружжя Купців:

— А може, у такому делікатному становищі тобі краще залишитися вдома?

І хоч це питання було адресоване Лідії, але відповідати на нього взявся Костя, який значно краще знав своїх батьків, так що йому було легше дібрати правильні слова для них:

— Навпаки, це найкращий час для подорожі. Ліда ще не маленькому терміні, так чому б їй не скористатися можливістю побути вільним підлітком, доки її не скували обов’язки дорослої відповідальності?

На це було нічого заперечити, так що вже в найближчу п’ятницю Лідія разом зі своїми однокласниками стояла на залізничному вокзалі з рюкзаком на плечах і захопленням в очах.

— У тебе зараз таке лице, наче ти єдинорога побачила, — не зміг не прокоментувати вираз її обличчя Діма.

— Повір, єдинорогу б я зачудувалася менше, ніж цьому людському винаходові.

— Ти ніколи раніше не бачила потягів? — приголомшено запитала Ліза.

— Якось не доводилося, — визнала Лідія.

— Що ж, ми зробимо твій перший раз у цьому виді транспорту незабутнім, — пообіцяв Костя та не обманув, оскільки той затишний вечір в одному купе разом з новими друзями і справді назавжди залишився в пам’яті дівчини.

Першим ділом по прибуттю до Львова вранці відбулося заселення до готелю, що розташовувався зовсім надалеко від вокзалу, в одному зі старих колоритних місцевих будинків.

Коли вчителька оголосила, що учні можуть самі вибирати собі сусідів по кімнаті (звісно, умовою було, щоб разом селилися виключно особи однієї статі), це було велике щастя, оскільки Лідії та Даші не потрібно було нічого вигадувати, щоб опинитися разом.

Звісно, номери в цьому готелі аж ніяк не були класу «люкс» і косметичний ремонт їм точно не завадив би, ураховуючи, що місцями пастельно-персикові шпалери вже подерлися, а меблі та сантахніка були помітно зношені. Та в даному випадку це не мало жодного значення, оскільки більшість часу було заплановано провести в місті, так що кімнати потрібні були виключно для спання, душу та перевдягання.

***

Ще ніколи в житті Лідії не доводилося так багато гуляти. Разом з класом вона обійшла фактично весь центр Львова, жалібно ловлячи кожне слово екскурсовода про історію міста Лева та натхненно задивляючись на його витончену архітектуру.

Костя ж, який уже далеко не раз відвідував культурну столицю України, майже увесь час милувався дівчиною, що знаходилася поруч з ним. Вона виглядала просто приголомшено у новенькій світло-зеленій сорочці з відкритими плечима, що чудово пасувала до її розпущеного рудуватого волосся, і обтислих джинсах з кількома по-стильному потерпілими місцями.

На якусь мить хлопець навіть піймав себе на думці, що йому б хотілося, щоб та легенда, яку вони розповіли його батькам, виявилась правдою, і вони були б справжньою парою, зв’язаною назавжди.

«Та все це павутина брехні, сплетена заради Даші,» — з прикрістю подумки нагадав собі Костя, відганяючи солодкі мрії та спускаючись з небес на землю.

Увечері втомлені, але радісні учні повернулися до готелю та одразу ж пішли до кафе при готелі, щоб повечеряти.

Розмістившись за одним великим столом, підлітки дружно ділилися своїми враженнями від прогулянки Львовом.

Лідія ж не хотіла нічого говорити. Їй було достатньо просто сидіти поруч з Костею та насолоджуватися моментом, відчуваючи справжнє щастя.

І тут Лідія почула голос. Його голос. Він з лякаючою чіткістю лунав у її голові.

«Тобі не вдасться втікати вічно. Повертайся. Тут твоє місце. На змушуй нас вдаватися до крайнощів.»

Лідія стиснула голову руками, намагаючись хоч так впоратися з тим болем, який спричиняли ці слова. Вона не хотіла слухати його, але була абсолютно безсила проти нього. Як завжди.

Усе припинилося так само несподівано, як розпочалося. Важко дихаючи, Лідія повільно опустила руки та зіткнулася з приголомшеними поглядами своїх однокласників і вчительки.

— Що сталося? Тобі погано? — біля дівчини блискавично з’явився стурбований Костя, простягаючи їй пляшку води.

Механічним рухом Лідія взяла її та зробила кілька ковтків.

— Я… просто… — язик дівчини заплітався, думки в її голові плуталися.

Вона все ще не могла прийти до тями після спроби Арнольда вторгнутися до її свідомості. Ще кілька таких атак — і вона або здасться під його тиском, або буквально помре.

«Я не для того так далеко зайшла, щоб зараз здатися,» — спалахнула в голові Лідії категорична думка та одразу ж повисла на її душі тяжким вироком.

Зібравшись з силами, дівчина змусила себе зосередитись на тому, що відбувалося тут і зараз.

— Пробачте, що налякала вас, — промовила Лідія, вичавивши з себе слабку усмішку. — Схоже, мій організм просто не впорався з такою кількістю вражень і навантаження.

Для більшості це пояснення видалось абсолютно прийнятним і вичерпним, проте ті, хто знали, ким насправді була ця дівчина, запідозрили, що за її поведінкою криється щось більше.