Розділ 7

Найбільш вдалим місцем для розмови одноголосно було обрано квартиру Лізи, оскільки відсутність її батьків могла забезпечити абсолютну приватність.

Перш за все Костя потурбувався про свою сестру. Хлопець регулярно ходив до тренажерного залу, так що без проблем зміг донести сплячу дівчину до помешкання подруги, де обережно поклав її на диван у вітальні, накривши рожевим в’язаним пледом.

Четвірка підлітків зібралася у кухні. Гості сіли за круглий чорний стіл, а господарка взялася заварювати каву у гейзерові кавоварці, розуміючи, що їм усім треба набратися бадьорості для розмови, що чекала на них. Коли гарячий напій був готовий, Ліза розлила його по прозорих горнятках, поставила перед друзями та новою знайомою разом з тарілкою вівсяного печива, а тоді й сама сіла на вільний стілець.

У кухні повисло важке, напружене, некомфортне мовчання.

— То що? — вирішила підштовхнути Лідію до оповіді Ліза, коли терпіти вже було ніяк.

Сама ж дівчина не поспішала озиватися та, очевидно, нервувала. Вона безперестанку вертіла в руках свій амулет і все не могла сфокусувати погляд на одній точці, щось активно обмірковуючи.

— Насправді, мені ще ніколи не доводилося розповідати про… ну, про магію і всяке таке, так що я навіть з чого почати, — урешті-решт зізналася вона.

— То почни з себе, — запропонував Костя, а тоді навів кілька уточнюючих запитань, що цікавили його понад усе: — Як у тебе з’явилися ці сили? На що саме ти здатна завдяки ним? Чи ти зустрічала ще когось схожого на тебе?

Лідія поглянула на хлопця зі щирою вдячністю. Його запитання допомогли її сконцентруватися та дали їй орієнтир для розповіді.

— Я народилася відьмою, так що ці сили є фактично невід’ємною частиною мене. Чітко окреслити їхні межі важко: усе залежить від природних даних певної особи та інтенсивності її навчання.

— Хочеш сказати, що реально існує якась школа для відьом? — думка про те, що десь поруч може знаходиться навчальний заклад, схожий на «Гоґвортс» з її улюбленої серії книг про Гаррі Поттера, настільки захопила Лізу, що вона навіть відклала вбік надкушене печиво та трохи нахилилася вперед, готуючись жадібно ловити кожне слово Лідії.

— Так, практично в кожній країні є принаймні одна така. Я з дитинства жила в школі-інтернаті імені Кароліни Собанської.

— Собанської? Стривай, мова йде про ту саму «чорноморську демонесу»? — уточнив Костя.

Діма не зміг втриматися від того, щоб закотити очі, як він робив щоразу, коли його друг демонстрував те, що є найбільш обізнаним з їхньої компанії. Костя багато читав, і його цікавило ну практично все, так що в арсеналі хлопця було чимало різногалузевих фактів, які частенько ставали йому в нагоді.

— Так, саме про неї, — підтвердила Лідія.

— А може, ви й нас просвітите знанням того, хто така ця «демонеса»? — різко втрутився в розмову Діма.

Йому геть не подобалося пасти задніх і не мати жодного поняття про те, кого обговорюють за столом.

Відчувши напруженість свого хлопця, Ліза заспокійливо накрила його долоню своєю та м’яко додала:

— Було б дійсно цікаво дізнатися, чому сама на честь цієї пані названо школу магії.

— Кароліна Собанська стала першою відьмою, яка довела, що нам необов’язково ховатися в тіні, — відповіла Лідія, пригадуючи все, чого її вчили на уроках історії. — Вона вела активне соціальне життя, зачаровуючи всіх магічною харизмою, але при цьому не розкриваючи своєї істиної природи. А потім ця жінка відкрила власну школу, щоб навчити й інших дітей, обдарованих магією, контролювати власні сили та успішно інтегруватися у людське суспільство, при цьому не пориваючи тісного зв’язку з власним ковеном.

— Чому б ви тримаєте свою існування в таємниці? — задала ще одне запитання Ліза.

— Бо люди не готові до того, щоб прийняти нас. Одного разу відьмам уже здалося, що вони можуть спробувати розкрити себе, але закінчилося це все заснуванням Інквизіції та початком полюванням на наш рід. Так що історія чітко показала нам, що краще триматися в тіні.

Ліза порушила голову, не маючи жодного заперечення не це. І хоч дівчина не мала жодного відношення до жорстоких інквизіторів, що в минулом чинили жорстокі речі стосовно відьом, але вона все ж відчула мимовільний сором за свій рід, що знищував тих, хто не був такими, як вони.

— То що ти зробила з Дашею? — Костя врешті-решт наважився задати питання, яке непокоїло його понад усе. — Я бачив її стан і… ти оживила її?

Лідія замислено застукотіла пальцями по гладенькій поверхні столу. Вона ніколи насправді не задумувалася про те, як функціонують її сили, бо звикла діяти, довірившись вродженим інстинктам відьми.

Та, заглибившись, з’являлося розуміння, що магію можна було назвати свого роду наукою.
Творіння чарів мало свою логіку та правила. Завжди треба було тримати концентрацію та враховувати всі необхідні фактори, щоб отримати бажаний результат. Навіть одна-єдина дрібна помилка могла перекреслити всі старання.

— Не зовсім так, — урешті-решт почала відповідати Лідія. — Якби душа цієї дівчини залишила тіло, то я б нічого не могла зробити, проте мені вдалося піймати момент, коли вона ще була всередині. Так що єдиним, що мені залишалося, була примусова прив’язка душі до тіла та штучна «підзарядка» її енергією. Правда, є одна проблема.

Костя одразу ж спохмурнів. Він-то думав, що найгірше вже позаду, але, як виявилось, кінець бід ще не настав.

— Яка проблема?

Лідія важко зітхнула.

— Очевидно, що для «підзарядки» потрібно джерело та й для прив’язаної душі треба якір. Вибору в мене не було, так що ці функції я взяла на себе. Та тепер, щоб Даша змогла повноцінно зцілитися та повернутися до нормального життя, я мушу постійно знаходиться поруч з нею, не віддаляючись далі, ніж на сотню метрів. І коли я кажу постійно, я маю на увазі буквально двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень до кінця цього місячного циклу.

І знову повисло гнітюче мовчання. Ситуація стала яснішою, та, на жаль, розуміння того, що робити далі, не з’явилося.