Розділ 3

Лідія виявилася абсолютно непідготовленою до навчання у звичайнісінькій школі. Більше того, її перший день там перетворився на справжнісіньку катастрофу.

Усе пішло не так з самого ранку, а саме зі спроби обрати доречне для першого шкільного дня вбрання. Проблема полягала в тому, що у розпорядженні Лідії було дуже мало одягу, оскільки при хаотичній втечі з інтернату, де минуло все її життя вона змогла прихопити лише кілька речей.

Після тривалих роздумів дівчина прийшла до висновку, що найбільше для такої оказії пасуватиме смугастий чорно-білий сарафан, який узагалі-то ніколи не пасував до її стилю, проте його існування в її гардеробі було зумовлене необхідністю якогось елегантного одягу для обов’язкової щорічної звітної зустрічі з Радою Всеукраїнського Ковену.

Проте тут виникла ще одна несподівана проблема — до сарафану аж ніяк не пасували магічні аксесуари Лідії, а також кеди та рюкзак, у якому містилося все найнеобхідніше на випадок, якщо знову доведеться знову терміново втікати. Та з цим дівчина вже нічого зробити не могла, оскільки для неї безпека була значно важливішою за зовнішній вигляд і думку оточуючих.

***

Опинившись у стінах нової школи, Лідія була по-справжньому приголомшена. Це місце аніскілечки не нагадувало те місце, де їй доводилося раніше.

Інтернат, у якому дівчина виросла, більше нагадував старий панський маєток. Цьому величезному ошатному приміщенні було чимало років, і ночами діти лякали одне одного моторошними історіями про привидів, що жили в його стінах. Лідія й сама не раз вигадувала оповіді про збанкротілих дворян, що покінчили з собою у цьому будинку, і розповідала їх своїм найкращим друзям Арнольду та Артуру.

«Але ця дружба виявилася суцільним обманом,» — з гіркотою нагадала собі дівчина. Мимоволі у її голові спалахнув болючий спогад останньої зустрічі з одним з близнюків, під час якої вона нанесла Артурові невиправної шкоди, проте Лідія швидко відігнала від себе небажані думки та попрямувала на другий поверх, де знаходився класний кабінет 11-В.

Знову опинитися в колективі однолітків виявилося водночас і полегкістю, і стресом для дівчини. Після того, що сталося, Лідія просто не могла нікому довіряти, так що їй довелося одразу ж дистанціюватися від усіх інших школярів. І це виявилося доволі легко, враховуючи той факт, що ніхто й не намагався налагодити контакт з новенькою. Ніхто, окрім Лізи.

Ця пишна дівчина з яскраво-жовтим волоссям вже другий раз траплялася на її шляху та мимоволі викликала напади параної. Саме цим було зумовлене те, що Лідія втратила над собою контроль і взялася погрожувати їй, про що майже одразу ж пошкодувала. Чесно кажучи, вона навіть думала підійти до нової однокласниці та перепросити, проте їй стало абсолютно не до цього, коли розпочалися уроки.

Як виявилось, навчальна програма в інтернаті для відьом геть не співпадала з тією, що проходити звичайні діти. Лідія нічогісінько не розуміла на всіх уроках, окрім, хіба що, біології, основи якої їй доводилося вивчати раніше, щоб мати підґрунтя для того, щоб працювати з рослинами для творення магії.

Так що коли дзвінок сповістив про кінець уроків, Лідія однією з перших поспішила залишити школу, серйозно задумавшись про те, щоб полишити цю затію та покинути навчання серед людей. Але які в неї були інші варіанти?

Та продовжити цю думку Лідії завадили кроки людини, що чітко йшла за нею від самої школи, хоч і тримаючись на невеличкій відстані. За нею стежили.

«Я просто накручую себе. Цій людині просто в тому ж напрямі, що й мені, » — подумки переконувала себе дівчина, проте внутрішній голос наполегливо доводив їй, що небезпека насправді реально.

Зробивши кілька різних незапланованих поворотів і звернувши з широкої алеї на меншу вуличку, Лідія остаточно переконалась, що цього разу її параноя була абсолютно доречною: за нею справді стежили.

Інстинкт самозбереження кричичав про те, що треба терміново втікати, проте дівчина не була певна, що зможе це зробити. Та й краще було спершу оцінити загрозу, а тоді продумувати способу її уникнення чи нейтралізації.

Пірнувши в крихітний провулок між житловим будинком і мазинчиком, Лідія зупинилася та повернулася, чекаючи на свого переслідувача. Страшенно смерділо, проте дівчина ніскілечки не зважала на неприємний, задушливий запах, оскільки була повністю сконцентрована на тому, щоб віч-на-віч зустрітися з ворогом.

Відверто кажучи, Лідія очікувала побачити перед собою директорку інтернату Нінелію чи її сина Арнольда, проте замість перед нею постав один з нових однокласників.

Високий худющий, мов палиця, хлопчина мав розплатлане платинове (поза всякими сумнівами, цей колір не був натуральним) волосся. Та Лідію зацікавила не зовнішність Паші, а дещо інше — від нього просто таки разило магічною енергією.

У той момент дівчина усвідомила, що їй ніколи не вдасться знайти для себе куточок, де все буде абсолютно нормально, і це викликало лютий гнів.

— Тебе підіслала пані Нінелія? — зловісно прошипіла Лідія.

У той момент вона була так схожа на хижого лютого звіра, що могла викликати мимовільний страх навіть у найхоробріших.

— Агов, заспокійся! Я не знаю ніякої Нінелії!

В один момент Лідія опинилася біля Паші, різко вивернула його ліву руку та пильно придивилася до зап’ястя. Абсолютно чиста шкіра була яскравим доказом того, що він і справді не брехав, оскільки належав до тієї невеликої групи чаклунів, які не були частиною жодного ковену.

— То ти з відступників, — дівчина відпустила хлопця та зробила кілька кроків убік, неохоче додавши: — Пробач.

— Тобі б якісь заспокійливі не завадили, — буркнув хлопець.

Його обличчя все ще було скривдженим від болю.

Як і будь-яка вихована в ковені відьма, Лідія з дитинства була навчена думці про жалюгідність і нікчемність відступників. От і зараз дівчина відчула мимовільну зверхність щодо цього хлопця, хоч тепер фактично і сама була такою ж. Вона так сильно була запрограмована на це почуття, що ніяк не могла змусити себе позбутися від неї.