Пролог

Лідія сиділа прямо на підлозі, не звертаючи увагу на товстий шар пилюки під собою. Вона переїхала до цієї невеличкої орендованої квартири на околиці Києва буквально цього дня, тож часу на генеральне прибирання ще не було. Та й, до того ж, дівчині ніколи не доводилося займатися хатніми справами, тож вона навіть гадки не мала як підступитися до швабри та віника.

Перед Лідією на світло-коричневому ламінаті стояла порожня коробка з-під китайської їжі, яку вона купила в азійському кафе, що розташовувалося неподалік. Кухня східних країн була її справжньою слабкістю. Лідія отримувала особливу насолоду від їхніх екзотичних страв, особливо від тих, що були настільки гострими, що аж в очах починали бриніти сльози.

Телевізор був увімкнений. По ньому йшло якесь кулінарне змагання, але Лідія навіть не дивилася на екран. Для неї телевізор був засобом, щоб порушити тишу та створити ефект ще чиєїсь присутності в квартирі.

Самотність була для Лідії ще тим катуванням.

З дитинства вона була екстравертом. Лідія завжди мала багато друзів, тож словами не передати той відчай, який дівчина відчувала, у ситуації, коли змушена була втекти та ховатися від свого колишнього життя. Вона з жахом згадувала сповнені панічним страхом бути знайденою дні, що змушена була провести в набитих людьми автобусах, переїжджаючи з місця на місце.

Мимоволі рука Лідії потяглася до амулета, що висів на її тендітній шиї. Скільки вона себе пам’ятала, цей невеличкий круглий камінець брунатного кольору був її власністю. Ця річ була створена для того, щоб дарувати своїм власникам захист. Поки Лідія носила його на шиї, то була невидимою для всіх існуючих магічних методів пошуку.

Правда, цей амулет також мав і негативний ефект, який полягав у тому, що її власна сила засинала під його дією. Проте зважаючи на те, що вона наробила, можливо, це було й на краще. Лідію гризли докори сумління, проте змінити минулого було їй аж ніяк не під силу. Єдине, що було в її владі, — не допустити, щоб ще хтось постраждав через неї. Однієї жертви й так було забагато, хай навіть він і заслужив на те, що отримав.

Лідія рвучко звелася на ноги та почала ходити кімнатою туди-сюди, вголос повторюючи власне ім’я. Це діяло на неї заспокоююче і, до того ж, дозволяло поступово звикати до його звучання.

Протягом усього життя вона вважала себе кимось іншим і лише нещодавно віднайшла шокуючу правду. Виявилося, що при народженні її назвали не Діаною, а Лідією.

Щоправда, своє справжнє прізвище Лідія все ще на знала, тому поки що користувалася вигаданим. Попіл. Це звучало доволі символічно, оскільки саме зараз дівчина відчувала себе феніксом, що згорів і от-от збирається переродитися.

Лідія підійшла до невеличкому старенького дерев’яного комоду та взяла до рук документи про переведення до нової школи. Звісно, довелося докласти чимало зусиль, щоб оформити все на фальшиве ім’я та без присутності батьків, але врешті-решт для такої як вона немає нічого можливого.

Уже завтра почнеться новий навчальний рік, і дівчина долучиться до 11-В класу.

Лідія не знала, як складеться її нове життя, але готова була це з’ясувати. Єдиним, на що вона сподівалася, було те, щоб ніхто не дізнався її таємницю, а минуле залишилося в минулому, де йому й належало бути.