Глава 31. Два промені

Стефан, Антоній і Софія мовчки із завмиранням серця споглядали за облогою. Дівчина добре розуміла, що кожен із них зараз найбільше прагнув би опинитися у замку, разом із захисниками, а не спостерігати осторонь. 

Та все ж Софія весь цей час зачудовано дивилася на дійство, що поставало перед нею. Воно нагадувало їй кадри пригодницького фільму. Та це була реальність, що розгорталась у неї на очах.

Дівчина спостерігала, як могутнім вихором були зруйновані замкові вежі, як з’явився могутній темний маг Кірк, як завершилася битва химерних велетнів. Софія всім своїм єством відчула, який потужний ореол темної сили оточує його. Затамувавши подих, вона побачила, як Кірк зайшов у двір королівського замку.

І в наступну мить між зубцями вежі, прямо перед собою вона побачила чарівну книгу у світлому сяйві. Сторінки вже горталися. Перед Софією на чистій сторінці почали поступово проявлятися слова: “Рятуй серце Мейолли!”

Дівчина ще й усвідомити добре не встигла, що тепер робити, як видіння зникло. Вона почула, як трохи поодаль розмовляли Стефан і Антоній.

- Ти ж бачиш, хто пішов у замок, мов до себе додому?! Нам треба швидко вибиратися звідси та бігти на допомогу! - збуджено говорив Антоній.

- Так, але поки ми туди дійдемо, буде запізно, - відповів Стефан, - крім того, треба негайно придумати якийсь план. Своїми мечами ми тепер нічого не вдіємо проти магії Кірка.

- А я кажу негайно побігли туди! - не вгавав Антоній.

Поки вони сперечалися, Софія й собі міркувала:

- Маг уже в замку, тож мені не можна гаяти ні секунди.

Дівчина зосередилась, заплющила очі… Та вже за хвилину зрозуміла, що зусилля її марні. Ніякого телепорту у неї не вийде. Жодного шансу! Замок відчувався тепер оповитим такою густою темрявою, що Софії годі було сподіватися проникнути крізь неї. Навіть від внутрішнього намагання наблизитись та темрява уже відштовхувала її.

Софія розчаровано розплющила очі. Її погляд поринув у небо Мейолли. Зазвичай чисте і синє, тепер воно було затягнуте грозовими хмарами. Вечірні сутінки почали вкривати все навколо. Та раптом…

- Подивіться! - гукнула вона Антонія і Стефана, кивнувши на небо.

Лицарі, переставши сперечатись, замовкли, спрямувавши погляди догори. Серед просторого неба зі сторони моря летів, наближаючись до замку, орел-велетень.

- Ось, хто допоможе нам дістатися туди! - зрадів Стефан.

- Швидше діставай свисток, поки він нас не минув! - вигукнув Антоній.

- Який такий свисток? - зацікавлено перепитала Софія.

Стефан уже приклав до губ якусь трубку. Софії здалося, що та трубка була вирізана з дерева. Але ж дівчина не почула жодного звуку! 

А тим часом було зрозуміло, що орел-велетень добре його почув, адже робив коло на зниження і наближався до них.

- Толіє, звідки це ти? - запитав Антоній, коли орел вже сів біля них.

Софії здалося, що орел-велетень зайняв собою майже весь оглядовий майданчик на даху!

- Літав у Лундмарк. Союзники пообіцяли допомогти. Споряджають кораблі й будуть відпливати до нас.

- Хоч це добре! - зрадів Антоній.

- Толіє, тим часом у нас біда. Кірк уже зайшов у замок. Допоможи нам швидше туди дістатись.

- То чого ж ви з цього не почали?! - у розпачі вигукнув Толій. - Але ж всіх одночасно перенести не зможу. Вирішуйте, хто летить перший і швидко злітаємо! 

- Я перша лечу з тобою! - вигукнула Софія і підбігла до Толія.

- Як це ти?! - ошелешено вигукнув Антоній.

- Не кажи дурниць. Я полечу перший! - рішуче сказав Стефан, підійшовши до Толія.

- Це значить так вас у школі лицарів навчають? Де твої гарні манери? - вдала обурення дівчина.

Скориставшись, що Стефан на мить знітився, дівчина вже сідала на орла.

- Окрім того, я ж вам казала, що поспішаю на допомогу до Його Світлості, - виклала дівчина останній аргумент, щільно притулившись до Толія.

Ще б пак! Не кожного дня їй доводилося здійматися в небо верхи на орлі-велетні.

- Вхопив облизня?! - глузливо звернувся до товариша Антоній.

- Хто полетить наступний - вже розбирайтесь самі, - насмішкувато кинув лицарям Толій і злетів.

Софія міцно трималася і з подивом відмічала про себе, що їй зовсім не страшно. Висота, небо і відчуття польоту сподобались їй. Та насолоджуватись тими відчуттями сповна їй не вдавалося: вона всім серцем поспішала опинитися поруч із Квіткою Життя і… поруч з Артуром.

До замку було зовсім близько. Толій своїми могутніми крилами подолав цю відстань дуже швидко. Коли орел знижувався над парком, дівчина побачила, що посеред подвір’я, навпроти альтанки кроків за двадцять, стоїть Кірк!

Дівчина з жахом побачила, що перед самою альтанкою долілиць лежали на землі п’ятеро її останніх захисників. І раптом серед лицарів дівчина впізнала Артура! Він єдиний тримав меч у руці.

Софія зістрибнула з орла за альтанкою і вихопила свій меч. А орел відразу ж злетів, щоб повернутися на вежу.

- Що ж, я не здивований! - почула дівчина глузливий голос Кірка, від звучання якого їй чомусь аж мороз поза шкірою пішов. - Вам уже нічого більше й не лишилося, як на захист Квітки Життя виставити недолуге дівчисько! Що ж, можливо, хоч вона вправніша за ваших лицарів? 

Він вдавано ґречно вклонився Софії. А потім простягнув у сторону дівчини долоню вочевидь для якогось небезпечного чаклунства. В цю ж мить фіолетовий промінь Артура полетів у Кірка.

Дівчина з подивом помітила, як враз перед магом утворився п’ятикутний щит ніби зі спресованого повітря. Ковзнувши по поверхні щита, промінь Артура відбився і полетів зовсім в іншу сторону!

Кірк зловісно зареготав. Його моторошний уривчастий сміх відлунням заповнив тишу палацового парку.

- Ніхто у нашому світі не здатен мені заподіяти ніякої шкоди! 

- Та я не з вашого світу! - раптом вигукнула Софія.

Вона підняла меч і направила його в сторону Кірка. Сонячний помаранчевий промінь вмить з’явився з вістря і полетів у мага. В ту ж мить в повітрі зблиснув і фіолетовий промінь Артура.