Глава 24. Ратуша

Коли Софія з хлопчиком спустилися сходами з горища униз, то опинились у доволі великому приміщенні. Тут вони побачили багато стривожених облич, почули приглушені голоси, плач немовлят. На стільчиках під стіною сиділи старенькі, обговорюючи, як таке лихо могло статися з їх містом?

Та раптом Софія побачила, як до них біжить молода жінка.

- Мамо! - озвався до неї хлопчик.

- Ніку! - вигукнула вона, раптово помітивши сина, живого і неушкодженого.

Мама Ніка щодуху кинулася до хлопчика, підняла його, міцно обійнявши.

Потім, поставивши Ніка на ноги, сказала:

- Навіть питати не буду, для чого ти так зі мною вчинив, - на очах її були сльози.

- Пробач, - щиро сказав Нік, - я не хотів, щоб ти плакала, я хотів знайти батька і захищати місто разом із ним.

- Та знаю, - відповіла йому мама і, звернувшись до Софії, сказала, - дякую тобі, дівчино. Де ти знайшла мого сина?

- Ми зустрілись на одній із вулиць. Він у вас дуже хоробрий і дорослий, - відповіла Софія, привітно посміхаючись. - Пробачте, мені вже час іти.

- Розумію, ти разом із лицарями, - з повагою подивившись на меч, - відповіла жінка.

Софія нахилилась і обійняла Ніка. Потім змовницьки подивилася до нього і тихенько спитала:

- А ти таємниці вмієш зберігати?

- Про те, що ти могутня чарівниця? Мамі не скажу. А хлопцям можна?

- Хлопцям можна, - посміхнувшись відповіла Софія, ще раз міцно обійнявши його за худенькі плечі.

Дізнавшись, що у сусідньому залі зараз шпиталь, Софія вирішила зайти туди. Вона сподівалася, що у поранених захисників міста дізнається нарешті, де разом із лицарями може бути Артур. Раптом хтось із воїнів, які опинились у шпиталі, знає його?

Софія саме проходила біля вікна. І раптом на підвіконні дівчина побачила ту саму книгу! Книга знову була оточена ореолом світла. Затамувавши подих, Софія підійшла ближче. Сторінки шелеснули й почали перегортатися, поки не зупинилися на певному місці. Софія, ледь стримуючи хвилювання, наважилася заглянути у них. Вона побачила, як на чистій сторінці одна за одною починають проявлятися сріблясті літери. І за хвилину дівчина змогла прочитати: “Шукай стежку лицаря!”

- Про що йдеться?! - відразу занепокоїлась Софія.

Потім наздогнала інша думка:

- Поблизу люди. Як вони відреагують, побачивши таке?

Софія оглянулася й за мить зрозуміла, що нічого дивного знову ніхто, крім неї, не помітив.

- Отже, це видіння точно лише для мене, - усвідомила дівчина. - Що ж все-таки означає ця порада?

Але часу на роздуми не було. За хвилину вона вже заходила до іншого залу старовинного будинку.

Тут скрізь стояли ліжка з пораненими. Ніхто й уваги не звернув на незнайому дівчину, що увійшла. Біля ліжок снували туди-сюди кілька жінок у білому вбранні, час від часу схиляючись над ліжками.

Раптом Софія завмерла. Вона побачила Вінченцу, що стояла біля одного з поранених воїнів.

Підійшовши ближче, вона почула, як цілителька розмовляла з ним.

- То я одужаю після тієї отрути? - стривожено спитав чоловік.

- Я зробила все, що могла. Рани загоюються, відвари з трав нададуть організму сил боротися. Але отрута лепкоїдів поступово вбиває в людській душі саме бажання жити, викликає зневіру, ослаблює волю. Тому тепер все залежить від вас. Сила духу і здатність серця відкриватися для світла і любові - найсильніша протиотрута, яку кожен має у собі, - відповіла йому цілителька.

Коли Вінченца замовчала, Софія наважилась підійти, щоб жінка побачила її.

- Софіє! - цілителька відразу встала, підійшла й обійняла дівчину. - Бачу, ти, як завжди, у вирі всіх подій! - зраділа їй Вінченца.

- І чергова подія мене знайшла щойно перед дверима цієї кімнати! Знову з'явилась та книга. На сторінці проявилися слова: ”Шукай стежку лицаря!”- відразу розповіла їй про все дівчина.

- Раз книга дала тобі таку пораду, то це тобі під силу. Просто будь уважною. Щоб зрозуміти вчасно.

- Можливо, книга говорить про те, що мені якнайшвидше потрібно знайти Артура?

Цілителька дивилася на дівчину, на поясі якої був добре знайомий Вінченці меч.

- Софіє, а Артур тобі сказав… - але вона раптом обірвала себе. - Швидше за все, ти знайдеш його поблизу палацу.

- Вінченцо, мало не забула. Травниця Марія просила передати від неї вітання й ось це зілля. Казала, що воно надзвичайно цілюще і тепер стане в пригоді.

- Дякую! Відвар із цього зілля й справді дуже помічний для одужання! - зраділа цілителька.

- Вінченцо, новий поранений, - гукнули знахарку її помічниці.

Софія побачила, як від дверей до них йшли два лицарі. Вони несли свого пораненого побратима.

- Сюди, тут є вільне місце, - показала їм на ліжко цілителька.

Лицарі обережно переклали туди чоловіка. Він ледь чутно застогнав, стримуючи біль.

- Марку, тримайтеся! Вінченца швидко вас поставить на ноги! - озвався до нього один із лицарів.

Перед тим, як схилитися над пораненим, Вінченца ледь помітно кивнула Софії головою на лицарів. Вони вже рушили до виходу.

Дівчина зрозуміла її підказку і побігла слідом за ними. Лицарі вже виходили за двері. Софія тим часом пробиралась між багатьма ліжками. Вони щільно стояли одне біля одного. Зрозумівши, що не встигне, Софія крикнула:

- Зачекайте!

Чоловіки почули її й оглянулись. За хвилину дівчина була вже поруч.

- Красуне, ти щось хотіла запитати? - озвався один із них, побачивши, незнайомку, що наздогнала їх.

Софія зустрілася поглядом із високим широкоплечим воїном, на поясі якого був лицарський меч. Цей чоловік виглядав привітнішим, ніж його побратим. Той був трохи нижчим. І він явно був не в гуморі.

- Вінченца сказала, що вас можна попросити про допомогу, - нарешті озвалася дівчина.

- І чим ми можемо допомогти Вінченці? - одразу з повагою озвався менш привітний воїн.

- Не їй. Мені. Чи не знаєте ви лицаря, на ім'я Артур? Зростом десь, як ви, русяве волосся, карі очі…