Глава 21. Справжній лицар

Артур побачив, як очі ватажка лепкоїдів налилися люттю, а чорна грива встала дибки. Несподівано монстр розкрив пащу і видав неймовірно потужний рик.

Сила звірячого реву була настільки величезна, що, здавалося, затремтіла земля і будинки навколо. Піднялася хмара пилюки. Артура мало не скинуло з барикади. Йому довелося схопитися рукою, щоб утриматись. Стражники сховалися за бочки та ящики.

Лепкоїд перестав ревти й тепер дивився на захисників витріщеними очима. Схоже, що побачене його не задовольнило. Тряхнувши гривою, монстр неспішно полетів у їхній бік.

Артур гарячково перебирав варіанти. Що він може зробити? Кинути камінь? Навряд чи цим нашкодиш такій величезній туші. Метнути спис? Можливо. Але щоб влучити, тварюка має підлетіти ще ближче. Хлопець озирнувся у пошуках потрібної зброї.

У цей момент ватажок заревів знову. Цього разу він виплеснув таку міць зі своєї пащеки, що барикада захиталася, немов від землетрусу! З дахів полетіла черепиця.

Артур відчував, як рик ватажка вібрує всередині нього, змушуючи зробити вибір: підкоритися чи тікати. Це тремтіння ніби підбиралося до серця, щоб стиснути його і змусити здатися.

Декілька стражників кинули зброю і побігли вгору вулицею. Інші зі стогоном падали на землю.

Несподівано Артур відчув у грудях нову вібрацію, яка поступово наростала. Схоже, що ця вібрація чинила опір реву ватажка і мов би розвіювала його. Наче поруч серця принца билося ще одне.

Артур згадав, що під бронею у внутрішній кишені у нього лежить аметист - подарунок Духа Печер. Невже цей камінь має захисні властивості? Дух натякав на щось таке. А Артур просто поклав аметист за пазуху і вже й забув про нього.

Тим часом лещата, що стискали груди, ослабли. Монстру не вдалося підкорити Артура своєю звіриною владою. Принц випростався і подивився ватажкові просто в очі. Хлопцю здалося, що в очах тварюки він побачив не тільки лють, а й здивування.

Раптом над Артуром промайнула гігантська тінь. Якась могутня фігура на величезній швидкості врізалася в лепкоїда, зім'явши його і відкинувши далеко назад. Чорногривий ватажок упав на бруківку і більше не рухався.

Піднявши голову, Артур побачив силует гігантського орла, який вже нестримно віддалявся від землі.

- Толій! Дякую за допомогу, друже! - вигукнув принц, але орел був уже високо над містом.

З-за рогу почали виглядати пірати. Вони активно жестикулювали, показуючи то на поваленого ватажка, то на небо, то на барикаду. Помітивши, що із захисників залишився лише Артур, натовп розбійників знову побіг в атаку.

Принц озирнувся і побачив, що з ним залишилося лише четверо стражників. Виглядали вони не найкращим чином. Однак часу на перепочинок не було.

- Беріть зброю та підіймайтеся сюди! - гукнув Артур. - Пірати вже за тридцять кроків від нас!

Бандити строкатою юрбою мчали на барикаду, підбадьорюючи себе войовничими криками. Артур мав трохи часу, щоб розглянути їх краще.

Розбійники були одягнені дуже своєрідно і несхоже між собою. Різноколірні сорочки та шийні хустки, потерті камзоли та капелюхи різних фасонів. Все це створювало враження багатоликого бурливого хаосу.

- Показово, що Кірк не забезпечив їх бронею та шоломами, - подумки зазначив Артур. - Начебто вони вийшли на прогулянку.

Найбільше Артура зацікавила їхня зброя. Вона була такою ж різною, як і одяг. У руках головорізів можна було побачити шаблі, мечі, кинджали та сокири. Також Артур роздивився кілька обушків і навіть невелику булаву. На щастя, у піратів не було ні луків, ні списів. Тому залишався шанс утримати барикаду, борючись у ближньому бою.

Двоє стражників встигли піднятися нагору. За мить перша група лиходіїв навалилася на загородження. Утрьох захисники почали завдавати ударів бандитам, не даючи тим піднятися вище.

Артур уже відкинув двох піратів та відбив кілька ударів знизу. Якщо захисники не дозволять ворогам залізти на барикаду, то зможуть протриматися якийсь час.

Раптом перед хлопцем з'явився лисий пірат у шкіряній кірасі. У кожній руці він тримав по шаблі. Відбивши випад меча, головоріз атакував принца валом шабельних ударів.

Цей пірат перевершував своїх спільників не лише рівнем екіпірування, а й рівнем володіння зброєю. Він тримав такий високий темп, що удари летіли безперервно. Артур не мав щита, а відбивати мечем таку кількість атак було нереально. Хлопець тільки й робив, що крутився, пригинався, ухилявся убік. Лисий громила не давав можливості принцу завдати удару у відповідь.

Жалюгідні крихти енергії, які Артур пустив на захисне поле, на ситуацію особливо не вплинули. Не минуло й хвилини, як обладунок принца вже був понівечений шаблями. І тільки спритність юнака поки що дозволяла уникнути поранення.

Стражники навряд чи могли допомогти Артуру, бо самі відбивалися від піратського натовпу. До того ж з боку моря почувся свист лепкоїдів, що наближався.

- Справа обернулася зовсім кепсько, - промайнуло в голові Артура.

Йому вдалося блокувати мечем подвійний удар шаблями. Натиск головоріза був такий сильний, що Артур ледь не оступився і не впав. Ухилившись від помаху шаблею, принц побачив, що пірати скинули стражника праворуч і вже залазять на барикаду. Ухиляючись від нового удару, хлопець побачив над вулицею зграю лепкоїдів, що стрімко наближалася.

- Хай буде, що буде, я не відступлю, - подумав Артур, відбиваючи черговий удар.

Раптом у нього над головою п'ять різноколірних променів прокреслили небо. Вереск лепкоїдів підтвердив, що це була не просто гра світла.

Лисий головоріз забарився, дивлячись кудись за спину Артуру. Хлопець не розгубився, і, пірнувши під його замах, завдав удару кулаком у щелепу. Пірат втратив рівновагу і полетів униз.

Ще один залп променів зніс усіх піратів з вершини барикади. Ніхто з них не встиг подолати перепону.

Поруч з Артуром з'явилися постаті королівських лицарів. Вони вдарили променями навздогін піратам, що накивали п'ятами. На цьому атака підручних Кірка ганебно завершилась.