Глава 16. Невідворотність вибору

Коли всі нарешті добігли до таємничого овалу, обкладеного чорними кристалами, дівчина швидко поклала квітку у центральну нішу. І в ту ж мить всі побачили, як чорні кристали немов ожили. Їх темний блиск контрастував із ніжним сяйвом білої квітки. У центрі овалу з’явилось дивовижне химерне дзеркало. Воно мінилося, мов марево, то проявляючись, то зникаючи.

- От не знаю, чи то чари квітки вже замалі, чи просто час потрібен, щоб портал увійшов у свою силу? - вголос висловила сумнів Дея.

- Сподіваюсь, що тепер точно все буде добре, і я зможу повернутися додому, - з надією сказала Софія.

- Коли портал буде повністю активовано, ти маєш побачити свій світ, мов відображення у воді. І лише коли зображення буде достатньо чітким і стійким, дзеркало порталу стане дверима, крізь які ти зможеш повернутися, - відповіла вовчиця. - А поки портал відкривається, я нарешті від вас відпочину, - неочікувано заявила Дея.

Відійшовши трохи вбік, вона вляглася, показуючи всім виглядом Софії й Артуру, що тепер їй до них немає ніякого діла.

А Софія раптом усвідомила, що прощання, про яке вони за всіма пригодами намагались не думати, стало неухильно наближатися.

Хлопець і дівчина підійшли до того місця, на краю плато, де Софія вперше відчула красу і силу гори. Знову сіли поруч.

- Не забудь же тренуватися телепортуватись, щоб з’являтися інколи в Мейоллі, - намагався пожартувати Артур.

- Дякую тобі за все, - сказала вона, дивлячись на Артура, - якби не ти, я б і загинула вже, і не познайомилась із Вінченцею, Деєю, не змогла б знайти шлях додому. І, крім того, - вона на мить замовкла, - я рада, що в Мейоллі зустріла справжнього друга.

- Я теж радий, що тебе зустрів, - сказав хлопець.

Хоча Артур і намагався за своєю звичкою постійно жартувати, дівчина відчувала в його очах сум.

Раптом Артур запитав:

- Пам’ятаєш, ти хотіла, щоб я навчив тебе вправлятись з мечем? Часу для цього вже, звісно, немає. Але ти можеш хоча б спробувати сама викликати промінь. Якщо вдасться, ми дізнаємося його колір. Хочеш? 

- Жартуєш?! - теж пожвавилась Софія. - Звісно хочу!

Артур встав і простягнув їй меч.

- Візьми, спробуй.

- А якщо у мене нічого не вийде? - раптом розгубилася дівчина.

- Підійди, спробуємо разом, - Артур пригадав і свої сумніви, коли учитель Алессіо допоміг йому повірити в себе.

- Добре, що він не тяжкий, - сказав хлопець, простягаючи його Софії.

Софія підійшла до Артура і взяла меч за руків’я. Лезо сріблясто зблиснуло на сонці.

- Спробуймо створити промінь, - почав пояснювати Артур. - Намагайся зосередитись. Думок ні про що бути не повинно. Потім уяви, що в тебе у животі є вогняна куля. Уявила?

- Так, - після хвилини мовчання відповіла Софія, коли уявила і відчула оту червону і гарячу кулю.

- А тепер своїм бажанням, а скоріше своєю волею, поступово підійми її прямісінько до грудей, до серця, - продовжив Артур.

Тримаючи меч за руків’я, Софія заплющила очі. Потім вона зосередилась на отій червоній кулі у собі та поступово почала рухати її до серця.

- Що відчуваєш?

- Серце почало поволі ставати ніби більшим. Немов наповнюватися потужною хвилею тепла.

- Ти готова. Тепер дозволь, щоб це тепло потекло із серця у руку. Знов своєю волею просто направ його туди.

Софія прислухалася, як із поштовхами серця, оте таємниче тепло разом із видихом пішло у руку. А у долоні меч злегка завібрував.

Софія розплющила очі й побачила, як лезо ніби засвітилося зсередини, хоч променя ще не було. Її серце пришвидшено забилося.

- Невже в мене все-таки вийде? - дивувалася Софія у радісному передчутті.

Його раптово обірвала Дея:

- Софіє, вікно порталу відкрите, тобі час!

Слова Деї стали водоспадом холодної води, який ніби пробудив дівчину з мрійливого сну. Софія враз повернулася із неба на землю. Лезо меча стало знову сіро-сталевим. Його внутрішнє світло згасло, мов і не з’являлося.

- Вже? - тривожно перепитала дівчина.

Повернення додому, якого вона так прагнула наблизилось. Але тепер чомусь не викликало в душі очікуваної радості, а швидше розгубленість.

Софія зустрілась поглядом з Артуром. Вона відчула, як між ними вже розчинялася хвилина прощання.

Артур на мить підійшов до дівчини. Він зняв пасок із піхвами та віддав дівчині.

- Я залишаю меч тобі. Можливо, буде час навчитися, і він ще стане тобі у пригоді. Сподіваюсь, тепер ти не будеш сумніватися, що в тебе все вийде? - спитав посміхаючись хлопець.

- Артуре! Подивися, хто наближається з неба, - раптом почули вони Дею й обидва подивилися догори.

- Толій! - вигукнув Артур.

Софія мало не скрикнула від несподіванки. Вона побачила, як до них підлітає велетенський птах. Розмах його крил був неймовірно величним і могутнім. Це був справді орел-велетень!

Орел сів поруч із ними.

- Артуре, я за тобою. У нас біда! Клятий маг з піратами увірвались у місто! У Мейоллі вже точаться вуличні бої, багато поранених, - сказав Толій. - До Кірка таки надійшло підкріплення. Немає часу на балачки.

- Так. Негайно летимо, - відповів Артур.

Хлопець миттєво забрався на спину орлу, обійнявши його за шию.

Потім Артур подивився на Софію і сказав:

- З тобою тепер все буде добре. Я радий, що ти зараз опинишся вдома, у безпеці.

Серце дівчини стиснулося. Толій злетів у небо.

- Сподіваюсь, ще побачимось! - пролунало від хлопця, який був уже у недосяжній височині.

І тоді Софія усвідомила, що ота мить прощання вже остаточно розчинилась між нею та Артуром, лишивши по собі незрозуміле і нове для дівчини відчуття порожнечі у душі. Софія тепер стояла мовчки. Мов у тривожному сні, коли все розумієш, але ні вдіяти, ні сказати нічого не можеш. Дівчина тримала меч і, як заворожена, споглядала, як Артур став схожий на маленьку цятку, що стрімко віддалялася за горизонт.