Глава 14. Дух Печер

Артур прокинувся. У першу хвилину йому непросто було усвідомити реальність. Ніби Софія була поруч, вони розмовляли. І от він знову сам біля кам’яної стіни.

- Той поцілунок мені лише наснився, - зрозумів Артур, - але таке враження, ніби тільки що Софія дійсно була тут! - дивувався хлопець.

Від згадки про дівчину у нього посвітлішало на душі. Щойно Артур відчув її дотик, згадав погляд, посмішку і голос Софії. Від того, мов лід під весняним сонячним промінням, кудись поділась і зневіра, і почуття самотності. А внутрішня порожнеча заповнилась радістю, передчуттям дива. Немов би крила виросли у нього за спиною. Хлопець усвідомив тепер, що спроможний на будь-який подвиг. І у цю мить якогось внутрішнього піднесення він раптом помітив дивне фіолетове світло, яке лилось із протилежної стіни грота, десь з-поміж каменів.

Артур встав і швидко підійшов до того місця. У щілині між каменями він побачив фіолетовий кристал.

- Це ж аметист! Як я міг раніше не помітити? - ошелешено міркував Артур, торкаючись його. Чи він з’явився поки я спав? Але як?!

Це справді був фіолетовий аметист доволі химерної форми. Та хлопця найбільше здивувало те, що від нього випромінювалось сяйво, яке здатне було освітлювати простір навколо не гірше за ліхтар Вінченци.

Хлопець взяв аметист. Кристал був холодний на дотик. Артур потримав його, дослухаючись до себе. Йому здалося, що він відчув всередині своєрідний “відгук” кристалу: якусь дивну єдність. Ніби він став частиною хлопця, єдиним цілим з ним, а не просто лежав у нього на долоні.

Крім того, Артур усвідомив, що лихоманка поволі спадає, голова стає не такою важкою, вщухає біль у суглобах.

- Отже, він не проти, що потрапив до мене, - зрозумів Артур, пригадуючи розповіді Алессіо про те, що деякі кристали мають магічні властивості. Вони можуть допомагати, а можуть і шкодити. Це залежало від того, чи є енергетична спорідненість між кристалом і людиною.

Раптом хлопець помітив, що від однієї із граней аметиста відбився промінчик, ковзнувши по поверхні землі. У Артура промайнула здогадка:

- Невже у такий спосіб кристал ще й вказує мені шлях?

І Артур пішов вперед за тим світлом. Час від часу йому треба було обходити заглиблення з водою, або ж проходити їх, мов по містку, наступаючи на камінці. У декількох місцях хлопець помітив справжні підводні джерела.

Тим часом грот поступово звузився. Хлопець уже йшов вперед нешироким коридором. Кристал продовжував освітлювати йому дорогу таємничим м’яким сяйвом. Думка про те, що цей фіолетовий гірський кришталь опинився в нього перед очима не просто так, не полишала хлопця.

Та раптом, замислившись, він ледве не перечепився об… власний меч, який лежав прямо таки в нього під ногами.

- Меч?! Тут? Не може бути! Це досі сон, чи я справді знайшов його?! - вигукнув Артур. - Як таке можливо?!

Він відразу задер догори голову. І дійсно, побачив зверху розлом у високому склепінні.

- То я зараз знаходжусь просто під печерою з павуками! - зрозумів Артур і інстинктивно пересмикнув плечима від страшної згадки. - Сподіваюсь, охочих сюди стрибати серед них немає, - подумав він.

Хутко піднявши меч, хлопець пішов далі за фіолетовим променем.

В цей час Артур не міг усвідомити, як і коли смуга невдач, небезпек і перешкод раптово змінилася на такі дарунки долі? 

- Ні з того ні з сього кристал ніби сам у руки прийшов, лихоманити перестало, тепер, на щастя, знайшовся меч, - подумки дивувався Артур, підіймаючи його.

Хлопець все ще йшов вздовж печерного коридору. Але раптом у світлі кристала Артур помітив, що коридор закінчується, попереду глухий кут.

- Чому ж ти повів мене сюди? - вголос запитав хлопець, ніби звертаючись до аметиста.

Та яким був подив Артура, коли наблизившись, він побачив, що то не просто печерна стіна. Вона була прикрашена різьбленням, візерунками та таємничими знаками.

- Можливо, я наблизився до якоїсь таємниці? - міркував хлопець. - Цікаво, який майстер працював тут? Якими чарами користувався, щоб у темній печері створити таке диво?

Роздивляючись стіну, Артур помітив, що у центрі була вирізьблена квітка. Навколо неї на темному камені було чітко видно зображення трикутних символів чотирьох стихій: води, вогню, повітря і води.

- Та це ж точнісінько той самий малюнок, який Віола створила на дверях альтанки, де мала бути Квітка Життя! - раптом усвідомив хлопець.

Він згадав, як розпитував маму про всі ті символи. І мама йому охоче пояснила значення кожного фрагменту малюнка. 

- Не просто ж так ці сакральні символи зображені на стіні? - міркував Артур. - На дверях до нашої Квітки Життя вони... Точно! Як же я відразу не здогадався! На дверях! Ніяка це не стіна! - осяяв Артура раптовий здогад. - Ось чому промінь кристала привів мене сюди. Не до стіни - до дверей! Але ж тепер потрібно здогадатись, як їх відчинити. 

Артур наблизив до малюнка кристал, щоб у його світлі ще раз уважно роздивитись зображення. Кристал був уже не холодний. Здавалося, що він тепер не лише світиться, а й став зігрівати хлопцеві долоню. Артуру це здалося дивним.

- Це не просто так, - подумав Артур. - Аметист хоче мені щось підказати. Але що? Немов у дитячій грі “Холодно - гаряче”, - міркував він.

І диво, щойно він так подумав, як кристал став ще теплішим.

Артур уважно подивився спочатку ще раз на малюнок, потім на кристал. Хлопець намагався сам не гарячкувати, а виважено міркувати:

- На малюнку зображення стихій. Який зв’язок із кристалом? 

Раптом з пам’яті зблиснула здогадка:

- Як же я відразу не згадав! Учитель розповідав, що кожен кристал має спорідненість із певною стихією. І аметист… ну звісно! Аметист як вид гірського кришталю належить стихії землі. До того ж це печера. І саме ця стихія тут і домінує над іншими.

Артур підніс кристал й торкнувся ним до зображення символу. І щойно він це зробив, як почув якийсь тріск, що йшов від стіни. Артур відчув навіть легке вібрування землі під ногами.