Глава 12. Лігво павуків

Коли хлопець прийшов до тями, зрозумів, що лежить на землі у темряві.

- Втратив меч! - це була перша думка, яка примусила його повернутись до дійсності.

Він спробував поворушити руками й ногами. І відразу скривився від болю. У Артура було відчуття, що по ньому зграя лепкоїдів цілий день каміння жбурляла: боліла кожна клітинка в тілі.

- Добряче забився, але руки й ноги цілі - і то добре, - подумав він, переконавшись, що з ними все гаразд.

Навколо була цілковита темрява. Тож хлопець спробував намацати поруч факел. І як же він зрадів, що це йому вдалося! Факел був зовсім недалеко. Артур підняв його, потім дістав кресало і знов запалив.

- Світло не втратив, - підбадьорив себе Артур. - Треба негайно знайти меч, - міркував хлопець, оглядаючи місце, де опинився.

А місце було доволі зловісне. Артуру воно здалось схожим на кам’яний мішок, стіни якого були всіяні чорними дірками. І знову скрізь було повно отієї гидкої павутини: нею були обплетені дірки у стінах, вона у багатьох місцях звисала зі стелі. Точнісінько, як і в тунелі, яким хлопець щойно йшов. До того ж на землі де-не-де були помітні сліди якогось слизу.

Тим часом Артур шукав меч. Він ходив, освітлюючи землю під ногами. Хлопець сподівався, що побачить меч за одним із каменів, які траплялись на землі. Хлопець уважно продовжував роздивлятись дно цієї ями-печери.

Здавалось, він оглянув все внизу, довкола того місця, де впав. Але меча так і не знайшов.

Артур навіть помітив трохи поодаль ще якийсь лаз. Хоч він був досить далеко, і туди меч би не залетів. Та хлопцю уже цікаво було просто підійти ближче і заглянути всередину.

Але раптом поблизу Артур побачив розлом у землі. Заглянувши, хлопець зрозумів, що він досить глибокий. Але вузький для того, щоб людина змогла спуститися туди. Артур добре освітив заглиблення смолоскипом. І тут йому здалося, що десь аж внизу, на одному із кам’яних виступів щось зблиснуло.

Жахливий здогад холодом пройшов по спині:

- Як би меч впав десь поруч, я б його вже знайшов. Мабуть, він впав саме туди. І звідти мені його ніяк не дістати. Гірше й бути не може! - сказав собі Артур.

Та за мить він зрозумів, що гірше може бути завжди.

Піднявши очі, він побачив, як з однієї діри в стіні, що була якраз навпроти нього показались волохаті чорні лапи й голова здоровенного павука. Він рухався досить швидко. За мить павук весь виліз назовні. І це було ще те страховисько.

За висотою павук досягав Артуру до колін, а за довжиною був не менше метра. Бридке створіння мало чорний волохатий тулуб. На здоровій круглій голові було чотири пари червоних очей, розміщених по колу. Здавалося, вже їх погляд здатен паралізувати жертву. З пащі виглядали два гострих ікла, готових вп'ястися у здобич. Гладке велике черево було приспущене донизу, на ньому виднілися коричневі цятки. Шість лап були вигнуті гострими кутами й стирчали над тулубом. До того ж монстр мав ще й велетенські клешні по боках.

- Отже, легенди про жахливих печерних павуків теж правдиві, - подумав Артур, згадавши знайомі з дитинства перекази.

В цей час павук із помітним зацікавленням почав наближатись до хлопця. Вочевидь, йому лише факел не подобався і насторожував. Але бажання підібратися ближче було великим, мабуть, як і апетит. Тому що поволі ворушачи лапами, павучисько стало наближатись до Артура.

- Без меча мені кінець! - подумав хлопець. - Все, що залишається, це скористатися захисним полем.

А вже за мить Артур побачив, як із сусіднього круглого отвору показалася ще одна страшна павуча червоноока голова.

Часу на зволікання і сумніви не було зовсім.

Першого павука все ще насторожувало полум’я. Скориставшись цим, Артур швидко спрямував увагу у сонячне сплетіння і сформував там енергетичну кулю. Потім завдяки спеціальній техніці дихання підняв її у центр грудей. Відчувши, що готовий, хлопець із цієї енергії створив навколо себе захисний циліндр. Циліндр був прозорим, але злегка світився золотистим сяйвом.

Тим часом перша тварюка вже наблизилась. Але на якусь мить зупинилась за кілька кроків. Мабуть, була трохи здивована незрозумілим світлим ковпаком, що з’явився над здобиччю. Але ж відмовлятися від їжі павук, звісно, не збирався. Спочатку він спробував просто наскочити на Артура попри захисний циліндр. Та ніби вдарився об щось тверде і незграбно осів поруч.

В той час інший павук, ще більший за попереднього, теж уже був біля хлопця. Він відразу почав намагатися клешнями й зубами проникнути крізь незрозумілу дошкульну перешкоду.

- Правий був Алессіо, мало я тренуванню захисного поля приділяв увагу, а даремно, - подумав хлопець. - Адже це єдине, що може врятувати без меча.

- Хай би ви десь провалилися вже! - від душі побажав монстрам Артур.

Він у цей час все ще спокійно тримав захисне поле, не дивлячись на почуття огиди.

Павуки вже разом атакували Артура і спробували подолати бар’єр клешнями та зубами. Та раз по раз наштовхувалися на перепону. Хлопець поки що пропускав і направляв енергію бездоганно. Тож циліндр був достатньо широким і світився.

Павуки відповзли трохи в сторону. І раптом Артуру здалося, що вони якось спілкуються між собою, ніби про щось домовляються. А за кілька хвилин він переконався, що припущення було вірним. Адже одночасно із багатьох вікон-дірок почали з’являтися інші.

- І як ті тварюки могли покликати собі підмогу? Вони таки вміють спілкуватись між собою і на відстані, - із жахом і подивом подумав хлопець.

Павуки зістрибували вниз і рухалися в напрямку своєї здобичі.

- Цілу зграю я захисним полем довго не втримаю, - міркував Артур 

Павуки почали оточувати хлопця.

Деякі із розгону намагались дістатися до Артура й стрибнути на нього. Та даремно. Невидима перепона не пускала їх. Кілька тварюк, підібравшись якомога ближче, старалися прогризти ту дошкульну незрозумілу прозору стіну, що оточувала поживу. Отрута від їх зубів коричневими плямами виднілась поруч на землі.