Глава 8. Шлях до печер

Артур тим часом пробирався до лісової гущавини. Він давно вже звернув із протоптаної стежки і йшов через хащі. Рухався швидко, час від часу озирався, потім стурбовано оглядав все навколо.

Зненацька хлопець перечепився через якийсь сухий пеньок і мало не впав, випустивши ліхтар. У ту ж хвилину почулося загрозливе сичання. Артур насторожено зупинився і миттєво відскочив назад. Всього за кілька кроків від нього завмерла велетенська гадюка! Піднявши голову і жахливо виструнчившись, вона вже була готова напасти. Хлопцю на роздуми не залишалось ні секунди. Він вихопив меч. Ще мить… І хто знає, чия реакція виявиться швидше.

Та несподівано з-за сусіднього пагорба з’явилась здоровенна біла вовчиця. Враз могутнім стрибком опинилась між Артуром і змією, а лісову тишу заповнило її загрозливе гарчання. Очі вовчиці світилися льодяним синім вогнем.

- Дея! - вигукнув Артур.

- Ти з глузду з’їхав, хлопче?! Як ти міг тут, у лісі, здійняти меч?! Може, завтра із сокирою прийдеш?! - людським голосом обізвалась вовчиця.

Та Артура це зовсім не здивувало.

- Що мені залишалося?! Вона ж перша напала, - виправдовувався хлопець.

- Тут тобі не палац із блискучим паркетом, ясно? Під ноги треба дивитися, - суворо, але вже спокійніше сказала Дея.

Тим часом гадюка, скориставшись ситуацією, шмигнула кудись поміж дерев у нору. Хто зна, якби не поспішила, можливо, і їй би дісталась прочуханка від синьоокої вовчиці.

- Деє, тебе ніде не було, я скрізь шукав, - сказав Артур, підіймаючи ліхтар, що лежав біля пенька.

- Були справи, - невизначено сказала вовчиця. Потім вже трохи привітніше додала, - добре, ходімо, розповіси, навіщо шукав.

Дея попрямувала у напрямку галявини, що була неподалік. Срібляста шерсть вовчиці аж виблискувала на сонці. Артур слухняно йшов слідом.

- Деє, мені потрібна твоя допомога, - почав хлопець. - Мені дуже треба знайти у лісі вхід у підземний тунель, який веде до міста. Вчитель Алессіо вірить, що він справді існує.

- Та невже? - перепитала вовчиця, зручно вмощуючись під розлогою могутньою сосною. Погляд світлих синіх очей був спрямований на хлопця. Артур сів поруч.

- А ще він говорив, що тунель охороняє якийсь дух. Але щось я в це не дуже вірю.

- А дарма. Справді охороняє. Він надзвичайно могутній. І ненавидить чужинців, які потикаються у його володіння, прагнучи вкрасти скарби. Тож будь впевнений, кожен з них відчув його гостинність. Настільки відчув, що залишився в печері назавжди.

- Я впевнений, що зі мною все буде добре. Деє, мені потрібно туди спуститись, покажи мені, будь ласка, той вхід.

- То ти теж вирішив випробувати долю і знайти скарбницю?

- Та не потрібна вона мені.

- Що ж тоді?

- Я ж розповідав тобі, що наша сутичка з Кірком і піратами - справа лише часу. Хто зна, яким буде хід битви? А у Мейоллі повно жінок, дітей, немічних старих. Я хочу попросити Духа Печер, щоб він у разі потреби дозволив їх вивести тим підземним проходом.

- Ти справді впевнений, що готовий зустрітися з самим Духом Печер?! - вкрай здивовано і навіть обурено перепитала Дея.

- Готовий, - впевнено відповів Артур.

Дея встала зі свого місця, трохи відійшла. Та враз одним стрибком опинилась біля юнака:

- Тобі що, життя набридло? Чи ти такий впевнений, бо у тебе меч? Ти хоч розумієш, що духу без крові й плоті на нього начхати?! - сердито вигукнула вона.

- Я про це не думав, - зізнався хлопець. - Але я відчуваю, що повинен спробувати, щоб там не було. Покажи мені, будь ласка, де вхід туди. Врешті, з ним треба ж не битися, а якось домовитись.

В очах у вовчиці зблиснув непідробний подив:

- Думаєш, що Дух Печер буде розмовляти з тобою?! Ще й домовлятися?! От зухвалий хлопчисько, - Дея аж якось дивно чмихнула, ніби ладна була чи розсміятися, чи дужче розгніватися.

- Чому ні? - знітився Артур.

- Щоб Дух Печер тебе вислухав і почув, треба, щоб він спочатку побачив і відчув у тобі твій дух. Ясно? - жорстко зауважила вовчиця, злегка штурхонувши його передньою лапою в груди.

Артур, намагаючись усвідомити те, що сказала Дея, помовчав. Мовчала і Дея. Потім хлопець встав і трохи схвильовано заговорив:

- Є ще дещо. Для мене вкрай важливо спуститися в підземелля. Я повинен зустрітися з духом. Навіть якщо на мене чекає небезпека. Якщо я допоможу мешканцям міста, можливо… хоч тоді батько повірить у мене. Повірить, що я на щось здатен, що вартий його довіри, що можу самостійно приймати рішення і виконувати їх.

- Може, тобі потрібно довести це самому собі? - замислившись, стиха перепитала вовчиця.

Дея підійшла знов до дерева і сіла під ним. Потім, дивлячись на Артура, продовжила:

- Що ж, жадоби до багатства я в тобі не відчуваю. І того, що ти колись врятував мені життя, я теж не забула.

Вовчиця в цю мить ніби прислухалася до лісу, до того, як шурхотіло листя від легкого подиху вітру. Можливо, щось відчувши, Дея сторожко повела носом, принюхуючись у повітрі. За кілька хвилин вона знову заговорила:

- Жодна жива душа не повинна від тебе дізнатися, де вхід у підземний тунель. Навіть Алессіо і батько. Пообіцяй мені це зараз.

Артуру здавалося, що в цей момент сині очі Деї пронизують його наскрізь.

- Обіцяю, - озвався Артур.

- Ця таємниця - вже не дитяча забавка. Краще їй так і залишитися місцевою легендою, - сказала вовчиця.

- Так, розумію.

- Ходімо, - Дея попрямувала знову у лісову гущавину.

Артур пішов за нею. Хлопець помітив, що вони пішли лісом вище на гору. Через деякий час вовчиця й Артур наблизились до однієї зі скель. Місце було доволі віддалене і нічим непримітне, хіба що привертали увагу зарослі колючих чагарників навколо. Хвойний ліс тут був густим і темним. Дея підвела Артура до чималого сірого каменю, який був вкритий темно-зеленим мохом.

- Щось помічаєш? - запитала Дея

- Крім чагарників і каменю, нічого.