Глава 2. Королівський палац.

Артур зайшов у простору кімнату. У великі вікна ще світило сонце. Крізь відчинену фрамугу вітер злегка колихав мереживо гардин. В центрі кімнати стояв письмовий стіл, на якому акуратними стопками лежали папери й кілька книг. Праворуч стола від підлоги до стелі була книжкова шафа. Всі її полиці були заставлені старовинними фоліантами. Спиною до хлопця, дивлячись у вікно, стояв король Петроній. Артуру здалося, що від його королівської темно-синьої мантії, підбитої горностаєм, повіяло крижаним холодом.

- Батьку, ось ультиматум Кірка.

Артур підійшов ближче. Петроній тепер повернувся до нього від вікна. Хлопець зустрівся поглядом із темно-карими очима батька, що суворо дивилися з-під темних насуплених брів. Біла мереживна сорочка під мантією ще більше підкреслювала темний блиск очей. Король взяв послання і пробіг його поглядом. І поки читав, у нього аж ствердла щелепа і стиснулись кулаки.

- Клятий маг-убивця,- з ненавистю сказав король і жбурнув сувій на стіл. Потім холодно заговорив до сина:

- Артуре, як ти міг знову порушити мій наказ?! Неодноразово нагадував тобі, що ти принц, спадкоємець. Ти не можеш дозволяти собі вештатись містом, де тобі завгодно і коли завгодно.

Гнівний вираз ще більше підсилювали суворі, немов витесані з каменю, риси обличчя: через чоло встигли пробігти кілька зморшків, широкий ніс, квадратне підборіддя. Чорна з сивиною борода була акуратно підстрижена.

- Але, батьку, спадкоємець - це ж не в’язень. Я не можу постійно бути під твоїм контролем. Я ж не хлопчисько.

- Хлопчисько! В тому й справа, що хлопчисько! Безвідповідальний і норовливий! 

- Ти зовсім не знаєш мене! - спалахнув Артур.

- Ти не береш до уваги навіть того, що тепер відбувається в місті, - жорстко продовжував Петроній. Невже не розумієш, що той темний недолюдок здатен тепер на все?!

- Я теж спроможний захищати Мейоллу! І сьогодні я це довів пліч-о-пліч із лицарями світлоносних мечів.

- Замовчи! Те, що сталося сьогодні - це взагалі ні в які рамки не входить. Ти не мав там бути й ризикувати своїм життям! Це знов ота твоя безвідповідальність.

- А як же! Рамки! Я тільки й чую це від тебе весь час. Скоро задихнуся в них.

- Артуре, невже ти справді не розумієш, яка небезпека нависла над містом? Я не можу і не хочу втратити ще й тебе. Невже так тяжко зрозуміти?! Після того, що сталося з мамою… - голос Петронія осікся, він знову розвернувся обличчям до вікна.

- Що повинно статися, щоб ти спробував зрозуміти мене?! 

- Розмову закінчено! - перервав його Петроній. - Без охорони палацу не покидаєш. Інакше - домашній арешт.

- Батьку!

- Від завтрашнього дня будеш вчитись військовій справі. Побачиш, як укріплюються околиці міста, навчишся, як доцільно розміщувати воїнів для захисту та наступу.

- Я нікуди з охоронцями не ходитиму!

- Ще і як ходитимеш! Начальник охорони міста Марк завтра чекатиме на тебе. Тепер іди, я хочу побути сам.

Петроній знову розвернувся до сина спиною.

Артур вийшов із кабінету батька. Юнак відчув себе тепер безпорадним. Хлопець ішов коридорами палацу і не міг усвідомити, як так сталося, що батько перестав чути й розуміти його? Чому став таким відчуженим і жорстким? Артур почувався невимовно самотнім.

Хлопець вийшов надвір. Захід сонця м’яко огортав парк. Повітря було наповнене ароматом квітів. Артур попрямував вздовж дороги, поміж розлогих квітучих дерев, квітів, вишуканих альтанок. Посеред парку стояла невелика кругла біла альтанка зі скляним дахом і трьома великими овальними вікнами. Біля входу її охороняли два лицарі світлоносних мечів. Артур зайшов усередину, зачинивши двері.

У центрі альтанки була невелика клумба. У ній посеред вертикального потоку світла диво-свічкою здіймався догори прекрасний бутон. Навколо нього легенькою хмаркою, мов марево, сяяв ніжний золотистий ореол. На рожевих пелюстках виструнчились тоненькі смужки. Здавалося, що сонячне проміння, потрапивши на них, захотіло назавжди залишитися на чарівній квітці. Хоча вона все ще не відкрила пелюстки, якимось дивом повітря було наповнене тонким ароматом. Він не дурманив, а освіжав і заспокоював.

Чомусь сьогодні, після всього, що сталося, Артур особливо гостро відчув, як він сумує за мамою. Тож хлопець вирішив посидіти тут, біля квітки, яку вона так любила і про яку піклувалася. Йому потрібно було побути наодинці зі своїми почуттями.

Ті почуття, як кола на воді, почали розходитися, ніби відкриваючи у центрі чарівне вікно спогадів. Зазирнувши у нього, Артур знов побачив усміхнене обличчя мами. І от він уже біжить до неї маленьким хлопчиком по стежці й дзвінко сміється, а вона зустрічає його, розкривши обійми.

А за хвилину Артур побачив вже себе підлітком, йому чотирнадцять. Вони з мамою сидять в альтанці й розмовляють. Вона любила розпитувати в Артура про те, як пройшов день, чого навчив його учитель Алессіо. Та у той раз розпитував маму Артур:

- Мамо, розкажи більше про Віолу. Вона дуже вродлива, - сказав хлопець, згадавши її неймовірного відтінку блакитні очі, мов небо в Мейоллі.

- Віола - надзвичайно сильна чаклунка, - відповіла мама. - Їй підвладна стихія води, яка дає життя всьому живому. От Мейолла і перетворилась на квітучий сад. Ніяка лиха сила тепер до острова і не наблизиться. Крім того, у місті з’явилися джерела з цілющою водою. Тому люди й приїжджають до нас звідусіль: за зціленням і красою. Сину, для нашого міста її присутність - це велика радість, велика честь і захист.

- Виходить, що нам дуже пощастило.

- Так, - посміхнулась королева, лагідно дивлячись на сина. - Розповім тобі таємницю. Віола сказала мені, що посадить посеред нашого парку чарівну квітку, Квітку Життя. Коли вона виросте, то стане надзвичайно сильним оберегом для нашого міста, подарує щастя його мешканцям.

Нова хвиля спогадів і почуттів знову викликали в пам’яті Артура обличчя і події. Він згадав, як посеред вітальні стояли мама, тато і Віола, яка тримала якийсь лист у руках. Віола, завжди така врівноважена, тепер виглядала стурбованою.