17 Розділ. АНАТОМІЯ МІНЛИВИХ СНІВ

П’ЯТНИЦЯ 

7 ТРАВНЯ

Еліс різко розплющила очі, коли годинник на тумбочці беззвучно відлічив рівно шосту ранку. Кімната була залита м’яким, ще не пекучим золотом — раннє сонце ліниво пробивалося крізь тюль, малюючи на стінах тремтливі мереживні візерунки. Через відчинене вікно у спальню вривалося свіже, омите росою повітря та завзяте, майже оглушливе щебетання птахів, які вітали новий день. Праворуч від неї, на своїй законній половині ліжка, спав Фелікс. Величезний кіт розпластався серед збитих подушок, витягнувши задні лапи й безтурботно підставивши пухнастий живіт першим сонячним променям. Його розмірене муркотіння уві сні мало б заспокоювати, але Еліс залишалася нерухомою. Вона лежала на боці, не моргаючи, дивлячись на стіну перед собою. Сон, з якого вона щойно виринула, не поспішав розсіюватися, як це зазвичай буває вранці. Навпаки, він стояв перед очима так чітко, ніби вона все ще відчувала запах старої шкіри та пилу бібліотечних залів. Губи Еліс ледь помітно ворухнулися. Тихим, охриплим після сну шепотом вона почала повторювати слова, які палили їй пам’ять:

«Зрадник ближче, ніж твоє дихання, але далі, ніж зірки, до яких тобі не дотягнутися... Шукай тінь там, де немає світла»

Кожне слово падало в ранкову тишу кімнати важким каменем. Сонце продовжувало пестити її обличчя, а птахи за вікном співали дедалі голосніше, але всередині Еліс усе замерзло. Вона розуміла: це не був просто сон. Це було попередження, яке тепер оселилося в її реальності. Еліс затамувала подих, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця. Вона рефлекторно стиснула кулаки, згадуючи той моторошний випадок, коли після сну про невидимого душогуба на її шиї розцвіли багряні плями. Якщо це бачення було таким же реальним, то папірець мав бути тут. Вона повільно розтиснула праву долоню — порожньо. Ліва — теж. Еліс гарячково почала переривати ліжко, відкидаючи край ковдри й заглядаючи під збиті подушки, від чого Фелікс лише невдоволено смикнув вухом, не розплющуючи очей. Жодного послання. Жодного клаптика паперу.
— Значить, просто сон, — видихнула вона, відчуваючи, як липкий страх починає відступати. — Лише задушливий, надто яскравий сон.
Вона пролежала в тиші ще півгодини, слухаючи, як прокидається місто за вікном. Сонце піднялося вище, забарвлюючи кімнату в більш різкі, буденні тони. Заспокоївши себе логічними міркуваннями, Еліс нарешті наважилася встати. Вона обережно, намагаючись не потурбувати сплячого Фелікса, відкинула важку ковдру й опустила ноги з ліжка. Щойно її ступні торкнулися холодного паркету, Еліс завмерла, немов уражена струмом. По тілу пробігла хвиля крижаного холоду. Прямо біля її ніг, на підлозі, лежав невеликий листочок, складений навпіл. Він виглядав чужорідним, лякаюче реальним у цей мирний сонячний ранок. Еліс кілька секунд просто дивилася на нього, боячись поворухнутися, сподіваючись, що це галюцинація, яка ось-ось розчиниться. Але папірець не зникав. Тремтячою рукою дівчина потягнулася вниз і підхопила аркуш. На дотик він був саме таким: тонким, сухим і злегка хрустким. Серце Еліс пропустило удар, коли вона розгорнула його. Ті самі нерівні, гарячкові літери, той самий почерк, що врізається в пам’ять.
— Чорт забирай, — прошепотіла дівчина. — Значить, все-таки варто остерігатися зрадника? Але кого саме?
Еліс обережно поклала клаптик паперу на край тумбочки. Рух був майже невагомим, ніби вона боялася, що шелест паперу сполошить привидів, що зачаїлися в кутках. Пальці ще мить відчували колючу сухість паперу, перш ніж вона відсунулася. Еліс довго мацала ворсистий килим, поки не намацала м’яке тепло капців. Сон ще тягнув свої липкі нитки, заважаючи зосередитися, і насамперед Еліс попрямувала до виходу. Будинок зустрів її прохолодною напівтемрявою. Все ще прикриваючи рот долонею від затяжного позіхання, вона вийшла з кімнати й почала повільно спускатися сходами. Кожна сходинка відгукувалася тихим, ледь вловимим зітханням дерева. На кухні, у хибному ранковому світлі, вона побачила сплячу Еві. Дівчина виглядала такою тендітною й спокійною у своєму забутті, що Еліс мимоволі посміхнулася — тепло й болісно водночас. Намагаючись не шуміти дверною ручкою, вона сховалася у ванній. Еліс увімкнула воду, не чекаючи, поки вона прогріється. Крижані струмені вдарили по плечах, вибиваючи з легенів залишки сну. Вона стояла під душем, заплющивши очі, відчуваючи, як краплі зриваються з кінчика носа й стікають по хребту, немов чиїсь холодні пальці. Поступово вода потеплішала, перетворюючись на щільний, огортаючий шовк. Пара піднімалася до стелі, затуманюючи дзеркала й перетворюючи кімнату на хиткий, примарний світ. Еліс притулилася чолом до мокрої плитки, і її губи ледь помітно заворушилися, перекриваючи шум води тихим, тріснутим шепотом:
— Ближче, ніж подих... Це ж означає — тут. Зовсім поруч. Як я можу шукати тінь там, де немає світла? Зірки... до них не дотягнутися, а до правди, здається, ще далі.
Тільки-но вона заплющила очі, як у темряві за повіками спалахнули чіткі, отруйні рядки. Вони не стиралися ні милом, ні гарячою водою, вони вкарбувалися в свідомість, наче тавро:

«Зрадник ближче, ніж твій подих, але далі, ніж зірки, до яких тобі не дотягнутися... Шукай тінь там, де немає світла»

Безсилля навалилося раптово, важке, наче намокнутий одяг. Ноги стали ватяними, а усвідомлення власної безпорадності перед цією загадкою позбавило опори. Від лякаючої необізнаності й гнітючої невизначеності Еліс повільно опустилася вниз, на холодне дно душової кабіни. Вона обхопила коліна руками, згорнувшись у клубок. Гаряча вода продовжувала монотонно капати їй на маківку й плечі, розбиваючись об шкіру міріадами бризок, але Еліс цього вже не помічала. Вона сиділа внизу, дивлячись у одну точку крізь пелену пари, а в голові лунало лише одне: 

«Де немає світла... де немає світла...»

— Виходить, Деніел недарма когось підозрює, — Еліс роздратовано видихнула. — Але кого? Про всю цю історію знаємо лише ми: я, Софі, Еві та Джеремі. Невже хтось із них здатний на підлість? Я не вірю. 
Еліс вийшла з ванної, щільно загорнувшись у пухнастий рушник. З вологих кінчиків волосся все ще зривалися важкі краплі, розбиваючись об кахель і залишаючи за собою слід із крихітних блискучих калюжок. Вона перетнула коридор і почала підніматися сходами до своєї кімнати. Кожен рух здавався трохи загальмованим — перед очима нав’язливо крутилися уривки дивного сну. Той темний силует, який ще мить тому здавався відчутним, повільно танув у тумані пам’яті. Раптом у тиші будинку їй здався виразний, сухий звук перегортання сторінок, а слідом — різкий, фінальний ляск книги, що закрилася. Еліс на мить завмерла, прислухаючись до тиші, але все стихло. Струсивши заціпеніння, вона насамперед привела себе до ладу. Шум фена на кілька хвилин заповнив кімнату, остаточно витісняючи нічні тіні, і, коли волосся стало сухим і пухнастим, дівчина нарешті підійшла до шафи. Сьогодні вона вирішила одягнути м’який трикотажний пуловер із візерунком «аргайл». Глибокі темно-зелені й чорні ромби створювали відчуття строгості й тепла водночас. До нього Еліс підібрала коротку чорну спідницю-плісе, що нагадувала тенісну. Висока посадка вигідно підкреслила талію, надаючи силуету легкості й чіткості ліній. Еліс поглянула в дзеркало. Сон майже забувся, але відлуння книги, що зачинилася, все ще ледь вловимимо вібрувало десь на задвірках свідомості. Еліс зробила глибокий вдих і рішуче підійшла до вікна, відсунувши важку штору. Вона примружилася, оглядаючи верхівки дерев і карнизи сусідніх будинків у пошуках знайомого синьо-чорного силуету.
— Знову десь розважається, — пробурмотіла вона собі під ніс, і в її голосі пролунало не стільки занепокоєння, скільки звичне роздратування.
Деніел у своєму пташиному вигляді дратував її чи не більше, ніж у людському. Поглянувши на годинник, дівчина завмерла: стрілки показували, що вона зібралася надто швидко. У запасі було ще ціла купа часу. Щоб не міряти кімнату кроками, вона швидко зібрала сумку, закинувши туди все необхідне, і спустилася на перший поверх. У вітальні панувала тиша, яку порушувало лише рівномірне сопіння. Еві, як і раніше, солодко спала, але в дуже незручній позі: прямо за столом, опустивши голову на розгорнуту книгу. Еліс поставила сумку на підлогу — звук вийшов глухим, але кузина навіть не ворухнулася. Підійшовши ближче, Еліс легенько штовхнула її в плече.
— Гей, вставай, книжковий хробак.
Еві здригнулася й повільно підняла голову. Вигляд у неї був справді «зморщений». Колись акуратний пучок мідно-рудого волосся за ніч перетворився на хаотичну конструкцію, з якої на всі боки стирчали неслухняні вогняні пасма. На щоці, якою вона притискалася до сторінок, відбився чіткий слід від краю палітурки і, здається, кілька рядків тексту. Зелені очі були затуманені сном і ледь прочинені, мружачись від ранкового світла. Еві спала саме на тому боці, де її щоку перетинав старий шрам. Вона неквапливо, з якоюсь сонною грацією, почухала його кінчиками пальців, остаточно повертаючись до реальності.
— Еліс... котра година? — пробурмотіла Еві. Вона виглядала розспаною й трохи розпатланою, пальці ліниво прибирали з обличчя прилиплу пасмо волосся.
— Зараз друга година ночі, — з абсолютно серйозним обличчям відповіла Еліс. Вона сиділа на краю підвіконня, купаючись у ранкових променях, і з прихованою посмішкою спостерігала за реакцією кузини, чекаючи, як та проковтне наживку.
— Не смішно, — Еві роздратовано закотила очі, мружачись від сонця, що сліпило. Було очевидно, що жарт не спрацював, але сонливість повільно відступала.
— Що? Настільки було цікаво, що ти навіть до ліжка не дійшла? — Еліс кивнула на розгорнутий томик, що лежав на столі.
— Там взагалі кошмар, як усе заплутано! — Еві пожвавішала, у її голосі з’явилися іскри ентузіазму. — Точніше, як усе почало розкручуватися. Спочатку було незрозуміло й навіть передбачувано, а потім як пішов сюжет... Відірватися було просто неможливо, я буквально занурилася в цю історію.
— А що там у кінці? — Еліс підперла підборіддя долонею, розглядаючи пилинки, що танцювали в повітрі.
— Я ще не дочитала. Зупинилася на тому місці... — Еві запнулася, потираючи скроні. — Стривай, а де я зупинилася? Не пам’ятаю. Хочеш краще дізнатися, що мені снилося?
Зі згадкою про сон Еліс миттєво посерйознішала. У пам’яті спливли уривки власних нічних бачень — темні кутки, шепіт і одне чітке, пекуче слово: 

«Зрадник...»

Вона глибоко зітхнула, намагаючись відігнати липке відчуття тривоги, і кивнула.
— Так, розкажи.
— Загалом, — Еві обхопила коліна руками, дивлячись у порожнечу перед собою, — мені приснилося, що я в гостях у знайомої людини. Але, розумієш, обличчя я його не бачила, ніби воно було в тумані. Атмосфера була така тепла, правильна. Горіло м’яке світло, на столі — гора їжі, ми сміємося, обговорюємо якісь плани. Я відчувала себе в повній безпеці, наче в коконі.
Вона замовкла на мить, і сонячне світло в кімнаті раптом здалося Еліс надто різким.
— Він простягає мені чашку чаю, — продовжувала кузина, і її голос став тихішим. — Я роблю ковток і відчуваю різкий, неприємний присмак гіркоти та металу, хоча на вигляд це звичайний чай. Ставляю чашку на стіл і помічаю павука — величезного, волохатого. Він швидко ховається в тіні під тарілкою мого знайомого. Мені захотілося встати й піти звідти, але коли я сперлася руками на стіл, дерево під пальцями виявилося трухлявим. Воно прогиналося, наче мокрий картон, Еліс.
Еві здригнулася від огиди.
— Я дивлюся на цього знайомого і хочу сказати, що меблі зіпсовані, але бачу… що він дивиться не на мене. Він дивиться кудись мені за спину. І тут з’явилися його губи, на них грала ця ледь помітна, холодна посмішка. Якась чужа. Я обертаюся до дверей і чую клацання — ключ у замку повернувся сам собою, хоча в кімнаті нікого немає. А потім я дивлюся на свої ноги. На мені різне взуття: один черевик мій, а інший — чийсь чужий, стоптаний, брудний. Намагаюся зробити крок, але підлога під ногами перетворюється на хиткий пісок і починає опускатися вниз. Останнє, що я пам’ятаю перед пробудженням, — як він спокійно встає й виходить через інші двері, яких я раніше не помічала. Просто залишає мене в цій темряві.