16 Розділ. ЗА СТАРИМИ ЗВ’ЯЗКАМИ

ЧЕТВЕР 

6 ТРАВНЯ

Ранок увірвався до кімнати Еліс сліпучим потоком золота. Весна була в самому розпалі, і за вікном вирував травень: гілки дерев, обтяжені молодим листям, ліниво погойдувалися під легким вітерцем, а повітря, що проникало в кімнату, було просякнуте солодким, п’янким ароматом квітучої бузку. Але Еліс відчувала себе виснаженою й порожньою. Сонячне світло здавалося їй надто нав’язливим, майже безцеремонним після тієї нічної темряви, що оселилася в її душі. Раптом повітря в центрі кімнати затремтіло. Знайоме шурхотіння крил змусило її підняти голову — ворон влетів усередину, і за мить його огорнув густий, синьо-чорний дим, що пахнув озоном і старою шкірою. Коли марево розсіялося, перед нею постав Деніел. Сьогодні він виглядав, як і завжди, одягнений у темні тони, але по-особливому: чорна сорочка з недбало закатаними до ліктів рукавами оголювала міцні передпліччя, а чорні штани зі шкіряним поясом підкреслювали його підтягнуту фігуру. Він сперся плечем на одвірок вікна, мружачись від яскравого сонця.
— Доброго ранку, Руйнівнице, — промовив він, і його голос, оксамитовий із незмінною ноткою глузування, розрізав тишу. — Бачу, ти вже оцінила мої таланти з відновлення інтер’єру.
Еліс повільно сіла, окинувши його суворим поглядом з-під розпатланого волосся.
— Іди до біса, Деніеле. Куди ти подів дзеркало? Тільки не кажи, що вирішив залишити його собі на згадку.
— Я передав його демонам, — відповів він цілком буденним тоном, розглядаючи свої нігті. — Тим самим, що проводитимуть ритуал. Там воно під надійним наглядом, у безпеці від зайвих очей. До речі, містер Меразі сьогодні неймовірно добрий: він звільнив тебе від уроків. Можеш робити, що хочеш.
— Чудово. Я просто лежатиму в цій кімнаті, доки не перетворюся на пил, — Еліс виклично відкинулася на подушки.
— Цілий день точно не вийде, — Деніел скептично хмикнув, відштовхнувшись від стіни. — Рано чи пізно тобі доведеться вийти, хоча б заради елементарних речей: поїсти чи сходити в туалет. А я сумніваюся, що ти гориш бажанням зіткнутися в коридорі зі своєю тіткою чи дядьком після вчорашнього.
Еліс зціпила зуби. Він влучив у болюче місце. Думка про те, щоб дивитися в очі людям, які роками годували її брехнею, викликала фізичну нудоту.
— Тому я пропоную альтернативу, — продовжив він, зробивши крок до ліжка. — Є кілька місць, де ти зможеш розвіятися. Подалі від цього будинку та його проклятих таємниць.
Еліс довго мовчала, дивлячись на те, як сонячні промінчики танцюють на спинці стільця. Ненависть до Деніела була для неї такою ж звичною, як дихання, але залишатися тут було ще гірше.
— Гаразд. Зачекай тут, — кинула вона. — Я йду в душ. І тільки спробуй торкнутися моїх речей.
Вона прослизнула в коридор, прислухаючись до кожного шереху, боячись натрапити на Еві чи Вівіан. На щастя, у будинку панувала гнітюча тиша. Повернувшись через п’ятнадцять хвилин, Еліс підійшла до шафи.
— Відвернися, — наказала вона Деніелу. Той глузливо підняв руки й слухняно повернувся до вікна.
Еліс швидко переодяглася, обравши зухвалий, майже агресивний образ, немов кидаючи виклик усьому світу: чорний мереживний топ із високим коміром і чорні джинси, доповнені поясом-ланцюжком. Зверху вона накинула бордову шкіряну куртку. Куртка з асиметричною блискавкою, відкладним коміром на кнопках і поясом із важкою пряжкою ідеально доповнювала вбрання в стилі гранж. На шиї вона застебнула тонке бісерне намисто-чокер. Бордовий колір шкіри вигідно підкреслював її блідість і смарагдові очі.
— Все, можеш обертатися, — сказала вона, поправляючи волосся.
Деніел обернувся й на мить завмер, повільно окинувши її поглядом. У його очах промайнуло щось схоже на схвалення, але він швидко приховав це за звичною маскою.
— Принаймні, ти виглядаєш так, ніби готова сама провести кілька ритуалів.
— Вважатиму це твоєю заміною звичного компліменту. І як ми вийдемо? — Еліс підійшла до вікна, дивлячись униз на квітучий сад. — Ми на другому поверсі, якщо ти не помітив.

— Усе просто, — Деніел підійшов упритул, і Еліс відчула, як від нього виходить тепло й аромат хвої. — Тобі треба дозволити мені взяти тебе на руки. Ми просто зістрибнемо. Обіцяю, я не впущу тебе... принаймні, не сьогодні. 

Еліс стояла нерухомо, відчуваючи, як всередині борються залишки здорового глузду й пекуче бажання опинитися якомога далі від стін цього будинку. Деніел чекав, його губи завмерли в напівпосмішці.
— Ну ж бо, Руйнівниця. Я не кусаюся. Принаймні, до обіду, — піддражнив він її, простягаючи руки.
— Припини називати мене Руйнівницею, — Еліс гучно видихнула, проклинаючи той день, коли їхні долі переплелися. 
Вона зробила крок уперед і дозволила йому обійняти себе. Одна його рука впевнено лягла їй під лопатки, інша — під коліна. Еліс мимоволі вчепилася в його плечі, відчуваючи під пальцями щільну тканину чорної сорочки й сталеві м’язи, що перекочувалися під нею. Опинившись так близько до його обличчя, вона мимоволі завмерла. Яскраве сонце, що заливало кімнату, підсвітило його погляд, і Еліс на мить забула, як дихати. Тепер вона могла набагато чіткіше розгледіти його очі. Вони були вражаючого, неприродно-насиченого сапфірового кольору, в яких зараз відбивалася бездонна блакить неба. У цьому погляді таїлася справжня безодня — холодна, пронизлива й приваблива водночас, немов грані дорогоцінного каменю, що світяться зсередини крижаним полум’ям. Еліс похитала головою, відганяючи раптове заціпеніння, і звично саркастично зауважила, дивлячись прямо в його очі:
— Тільки спробуй мене впустити — і демони залишаться без свого дорогоцінного пророцтва, а ти — без пари кінцівок.
— Яка турбота про моє здоров’я, — хмикнув він, анітрохи не ображений її тоном. — Тримайся міцніше, якщо не хочеш перевірити на міцність свої джинси.
Деніел легко, наче Еліс нічого не важила, застрибнув на підвіконня. На мить вони завмерли у віконному отворі. Весняний вітер розвівав поли її бордової косухи, граючи темно-каштановими пасмами волосся. Стрибок був стрімким. Свист вітру у вухах, миттєве відчуття невагомості, а потім — м’який, пружний поштовх. Коли Деніел приземлився на траву, Еліс, все ще не довіряючи своїм відчуттям, не розтиснула рук. Навпаки, вона вчепилася в його плечі ще міцніше, буквально втиснувшись обличчям у вигин його шиї. Минуло кілька секунд. Навколо гармонійно співали птахи й дзижчали джмелі в травневому саду, але Еліс продовжувала висіти на ньому, важко дихаючи. Деніел не поспішав її опускати. Він стояв нерухомо, і Еліс шкірою відчувала, що, всупереч очікуванням, він не був холодним, як мерць. Навпаки, від його тіла виходило майже пекуче тепло, яке відчувалося навіть крізь щільну тканину його чорної сорочки. Ця несподівана внутрішня спека, здавалося, пульсувала в такт його диханню, контрастуючи з прохолодним весняним вітерцем. Нарешті, усвідомивши, що вони вже давно не в повітрі, Еліс розплющила очі. Вона виявила, що її обличчя знаходиться за пару сантиметрів від його шкіри, а сам Деніел дивиться на неї зверху вниз своїми сапфіровими очима з неприхованою, мучильною усмішкою. Виникла та сама густа, в’язка незручність, яку Еліс ненавиділа найбільше. Вона різко відсунулася, ледь не зачепивши його підборіддям, і щойно він поставив її на ноги, поспішно відступила на крок. Дівчина почала гарячково поправляти свою бордову косуху, намагаючись не дивитися йому в обличчя, щоб приховати збентеження.
— Це… це просто інерція, — буркнула вона, відчуваючи, як щоки палають не гірше, ніж його шкіра.
— Звісно. Інерція, яка змушує тебе вчепитися в мене так, ніби я — твій єдиний шанс не розмазатися по газону, — хмикнув Деніел, поправляючи комір.
Він кивнув у бік густої тіні під її вікном. Там, прихований розлогими кущами бузку, стояв масивний чорний спортбайк. Хром на його деталях хижо виблискував у променях травневого сонця, а агресивні обтічні форми нагадували звіра, що затаївся перед стрибком.