8 Розділ. ДИТИНА СВІТЛА. ДИТИНА ТЕМРЯВИ

— Я падаю... — промовила Еліс, встигнувши за мить усвідомити, що саме зараз летить у прірву.
Ще кілька хвилин тому дівчина була у своїй кімнаті, у своєму ліжку... А тепер вона опинилася в пастці власного сну. З усіх сил щипала себе за руку, аж до моторошного болю, відчайдушно намагаючись вирватися з чіпких лап цього кошмару, але все було марно. Темрява, як і раніше, оточувала Еліс, навіть коли вона заплющувала, а потім розплющувала очі з надією, шепочучи про себе: «Це все сон. Зараз я прокинуся». Повітря в вухах свистіло; дівчині здавалося, що воно падає разом з нею. Від цього було не так страшно. Спочатку був шок, хотілося кричати й чинити опір. Потім паніка почала стискати груди, а після цього прийшло болісне усвідомлення: нічого не поробиш, залишається тільки чекати, коли ця темрява повністю поглине її зсередини. Протягом польоту, який тривав уже досить довго, Еліс ніяк не могла розібратися, де верх, а де низ. Все тому, що її раз у раз крутило, немов у вирі. В одну мить час ніби завмер, а потім дівчина впала спиною на підлогу, зроблену з чорного мармуру. Біль миттєво пронизав усе тіло, а особливо хребет, який тепер, після такого падіння, дівчині точно доведеться збирати по частинах. Навколо було темно й прохолодно. Здавалося, що чорний дим виходить із самих стін, оповитих туманом.
— Що це взагалі за місце? — Еліс повертала голову в різні боки, намагаючись відволіктися від задишки. Вона шукала відповідь на своє запитання, але її не було.
Холод від мармуру змушував тіло тремтіти, і дівчина, намагаючись зігрітися, розтирала шкіру на руках, вкриту мурашками. Очі, що нарешті звикли до темряви, змогли розгледіти перед собою їх... Ті самі дерев’яні, неймовірно величезні двері, які Еліс бачила у снах щоразу. Але зараз усе було якось... інакше. З трудом підвівшись, дівчина відчула легке запаморочення. Через це їй довелося спертися на прохолодну стіну, зробивши її своєю опорою. Голова гуділа, проте, притиснувшись до стіни чолом, Еліс відчула полегшення. Вона йшла до дверей повільно, спираючись на стіну. Думаючи, що в будь-яку мить хтось може вискочити з нізвідки й напасти, дівчина боязко озиралася навколо. Що ховалося за цими дверима, Еліс не мала ні найменшого уявлення, адже щоразу, коли вона була так близько до них, її виривали зі сну різні обставини. Опинившись біля дверей, Еліс вирішила постукати — адже все одно за мить вона прокинеться знову з питанням, на яке намагається отримати відповідь уже багато років. Цей оглушливий стукіт серед могильної тиші луною рознісся по прямокутному темному простору і, немов молот, вдарив по вухах. Дівчина заплющила очі, вважаючи, що це будильник і зараз вона прокинеться у своєму затишному ліжечку, а тітка Вівіан, схилившись над нею, питатиме, що приготувати на сніданок. Однак, чи то на жаль, чи то на щастя, Еліс все ще була у своєму сні. Отже, у неї нарешті з’явився шанс після стількох років марних спроб дізнатися, що ж від неї стільки часу приховувалося за дверима. Але тепер виникло ще більше запитань, ніж відповідей на них.
— Чому саме зараз? Чи раніше не був час...? — промовила дівчина. — Я була не готова дізнатися...?
Потік думок промчав, наче гоночні машини по трасі з крутим поворотом — у цьому випадку, поворотом подій. Трохи завагавшись, Еліс обхопила ручку дверей і з силою потягнула на себе. Вона навіть не встигла нічого зрозуміти, як опинилася у вузькому й похмурому коридорі, який навіть золоті вінтажні свічники на стінах не могли повністю освітити. Темрява ніби просочила собою все: і стіни, і червоний довгий килим на підлозі, який тягнувся в нікуди, розчиняючись десь удалині. У приміщенні витав неприємний металевий запах крові та шкіри. Шляхетні аромати мускусу, сандалу, кориці, бергамоту та кардамону, здавалося, відчайдушно намагалися перебити цей стійкий, огидний фон, але лише додавали химерності цій пекельній суміші. Усе це робило атмосферу важкою й задушливою. Еліс зупинилася посеред коридору, озираючись на всі боки. Раптом, немов грім серед ясного неба, пролунав чоловічий голос із легкою хрипотою. Він долинав звідкись зверху, був серйозним, гучним і дуже лякаючим. Стіни затремтіли, наче землетрус виштовхував їх на поверхню. Свічки також миттєво згасли, ніби хтось їх задув, залишивши після себе лише звиваючий дим.
 

«Дитино моя, ти народжена світлом і темрявою.
Своє пророцтво незабаром здійсниш.
Тебе оточують дві істоти.
Одна — дитина темряви, з рук якої стікає кров.
Друга — дитина світла, що обрала інший шлях.
Хтось із них хоче тебе вбити, а хтось — захистити.
Лише тобі вирішувати, кому з них довіряти»

Еліс слухала кожне слово, затамувавши подих, доки різкий, пекучий спалах у спині не розірвав реальність надвоє. Біль був нелюдським, незбагненним, але замість крику агонії з її грудей вирвався лише приголомшений, хрипкий подих. Вона впала на коліна, здригаючись від шоку, коли шкіра за плечима лопнула, випускаючи на волю щось, що дрімало в ній вічність. З розірваної темряви, всупереч законам природи, почали розгортатися вони — величезні, неймовірні крила. У їхній структурі жило саме протиріччя. Біля основи пір’я було густого, обсидіанового кольору, але чим далі воно розходилося вшир, тим сильніше світлішало, переходячи в попелястий і, нарешті, в сліпучо-білі, майже прозорі кінчики. Краї кожного пера мерехтіли холодним сріблом, гострим, як лезо бритви. Важкі кістляві нарости, схожі на пазурі, впивалися в плоть, закріплюючи цю хижу міць на її тілі.
«Що це?..» — беззвучно прошепотіли губи.
Першим почуттям був дикий, первісний жах. Еліс відчувала, як хребет ламається під нестерпною вагою, як плечі палають, ніби їх роздробили. Вона дивилася на це жахливе й величне видовище за своєю спиною й відмовлялася вірити, що це — частина її. Але потім, коли біль досяг піку, він раптом... стих. Її змінила дивна, вібруюча тиша. Пазл, який роками залишався незібраним, раптом із клацанням став на місце. Разом із тяжкістю по венах розлилося незнайоме досі тепло. Страх, який ще секунду тому паралізував волю, почав відступати, поступаючись місцем чомусь нескінченно рідному. Це було відчуття повернення додому після довгого блукання. Еліс відчула, що ці могутні крила — не паразит і не прокляття, а її право від народження, приховане глибоко в ДНК і яке нарешті прокинулося від вікового сну. Тремтячою рукою вона простягнулася назад. Пальці торкнулися пір’я — прохолодного, гладенького й живого. Відчуття було таким, ніби вона гладить дикого птаха, аж поки в свідомості не спалахнула сліпуча істина: цей птах — це вона сама. У цю мить Еліс уперше відчула себе цілою. Але тендітне щастя возз’єднання було перерване. З глибини коридору долинув звук — чіткий, розмірений стукіт двох пар чобіт по мармуру. Еліс завмерла. Вона знала, що обертатися немає сенсу: за спиною була лише порожнеча, наповнена відлунням, але кроки наближалися з лякаючою впевненістю. І знову цей голос, холодний, як могильний лід, прорізав тишу: