2 Розділ. ТАМ, ДЕ ЗАДИХНУВСЯ ЧАС

Увечері школа втратила свій денний затишок, остаточно перетворившись на зловісний лабіринт із ламаних тіней і гнітючої, майже відчутної тиші. Повітря тут стало важким, застояним, просоченим їдким запахом крейди та тління старого паперу. Двері кабінетів, повз які стрімко проходили хлопець із дівчиною, зрідка здригалися від невидимих протягів, видаючи тужливий, надривний скрип, що нагадував стогін у занедбаному склепі. У порожніх класах запанувала непроглядна темрява, і лише бліді мазки місячного світла виринали з темряви рівні ряди парт, схожих на безмовні надгробки. Підйом на четвертий поверх здавався нескінченним. Старі сходи під їхніми ногами неохоче піддавалися, кожна сходинка відгукувалася сухим, кістлявим хрускотом дерева, ніби протестуючи проти їхнього вторгнення. Еліс відчувала, як її власне дихання розбивається об холодні кахельні стіни, повертаючись гучним, лякаючим відлунням. Кроки Деніела, що йшов за нею, звучали дивно — надто важкі для звичайного юнака, вони немов вбивалися в сам простір, змушуючи дівчину мимоволі прискорювати біг.
— Це ти зробив? — Еліс різко обернулася, і її смарагдові очі, що зазвичай сяяли життям, тепер спалахнули тривожним вогнем у напівтемряві. Їй здалося, ніби за спиною хтось не просто пройшов, а з силою вдарився об поручні, порушивши мертву тишу поверху.
— Так, — кинув Деніел, зупинившись на прольоті. Він глибоко зітхнув, і в цьому звуці промайнуло щось лякаюче низьке, майже гуркотливе, дике. — Я вдарився ліктем. Тобі від цього стало спокійніше, чи ти чекала привида?
Еліс роздратовано закотила очі, струснувши хвилястим каштановим волоссям, яке в тіні здавалося майже чорним. Нарешті вони дісталися останніх дверей. Горище зустріло їх хаосом: простір під самим дахом був забитий віковим мотлохом, уламками пляшок і купою пожовклих газет. Пил танцював у променях їхніх ліхтариків, осідаючи на плечах укороченої куртки Еліс кольору хакі. Повсюди виднілися сліди давнього гуляння — недопалки та попіл, що назавжди в’ївся в щілини між дошками.
— Нагадай мені, коли була ця вечірка? — Еліс з огидою штовхнула ногою клаптик паперу, уявляючи собі масштаби прибирання.
— У дві тисячі дев’ятому.
— Шістнадцять років тому... вражаюче. Ніби час тут просто зупинився й згнив. Гаразд, чим раніше почнемо, тим швидше виберемося з цього запиленого пекла.
— Згоден. Слухай, ти іноді говориш такі розсудливі речі, я й не думав, що твій мозок на це налаштований, — з лінивим сарказмом промовив Деніел.
У темряві горища його сапфірові очі здавалися неприродно яскравими, майже сяючими фосфоричним блиском, позбавленим людського тепла.
— Зроби ласку, замовкни, — Еліс зробила крок до нього, стискаючи в одній руці чорний пакет, а в іншій — гостре горлечко розбитої пляшки. Краї скла блиснули у промені ліхтаря, наче лезо кинджала. — Щоб під час прибирання я тебе не чула. Бо якщо ти мене по-справжньому розлютиш, я знайду спосіб упакувати тебе в один із цих мішків. По частинах.
Вона посміхнулася — хижо й зухвало, дивлячись йому прямо в обличчя, де на блідій шкірі різко виділялися високі вилиці. Деніел не відвів погляду. Навпаки, в його погляді промайнуло дивне схвалення, а куточки пухких губ торкнулася ледь помітна усмішка.
— Добре. Тільки поклади пляшку, — промовив він м’яко, але в його голосі пролунала така сталева, непохитна впевненість, що Еліс мимоволі підкорилася, демонстративно кинувши скло в пакет.
Вони почали працювати. Невдовзі тишу порушував лише сухий шелест сміття. У мить, коли Еліс випадково порізала палець об край розбитого дна, Деніел опинився поруч майже миттєво — швидше, ніж це було фізично можливо. Він мовчки забрав у неї небезпечний осколок. Його близькість знову огорнула її тим самим складним, п’янким ароматом: свіжість бергамоту й лимона, змішана з глибокими нотами білого кедра та мускусу. Цей деревно-водний шлейф здавався тут, серед пилу й гнилі, абсолютно чужорідним. Пауза затягнулася, стаючи надто інтимною й задушливою. 

— Ось ми й опинилися удвох, — нарешті порушила мовчання дівчина, витираючи руки об штани-карго. — А тепер розкажи, навіщо ти мене переслідуєш?
— Я не переслідую, — коротко відповів він, не піднімаючи голови, через що пасмо чорного волосся впало йому на очі.
— Ага, як же. Увесь минулий рік ти теж мене «не переслідував»? Я бачила тебе скрізь: у бібліотеці, на парковці, у кав’ярні...
— Повторю ще раз: я не переслідую тебе. Давай не будемо відволікатися на твої фантазії.
— Це ще чому? — Еліс підійшла ближче, відчуваючи дивний холод, що виходив від нього і не мав нічого спільного з вечірньою прохолодою. — Що? Як тільки опинився наодинці, так одразу й втратив інтерес?
— Який інтерес? — Деніел повільно випростався, і в цьому жесті було стільки поблажливої зверхності, що в Еліс перехопило подих.
— Ну... може, я тобі... сподобалася?
Деніел завмер. Він здавався вищим і ширшим у плечах, ніж зазвичай, його тінь на стіні горища неприродно зламалася, стаючи довшою й похмурішою.
— Еліс, — його голос став сухим і жорстким, наче тріск кістки, що ламається. — Не лести собі. Ти тут лише тому, що нам треба прибрати цю свинарню. Твої дівочі домисли втомлюють мене більше, ніж це сміття. Будь ласка, замовкни й працюй, якщо не хочеш закінчити тут до світанку.
Дівчина замовкла. Холод у його словах був настільки відчутним, що вона справді замовкла, повернувшись до старої шафи біля стіни. Підмітаючи біля його підніжжя, вона незграбно зачепила масивну опору. Важка березова конструкція здригнулася, і з її вершини впала невелика коробка. Усередині виявився листок старого, вицвілого паперу, забрудненого чимось бурим, що нагадувало засохлу кров.
— Дивись, знайшла дещо... — прошепотіла вона, простягаючи знахідку Деніелу, що підійшов.
Той скептично вивчив схему, і його обличчя на мить застигло, перетворившись на воскову маску. Сапфірова синява його очей на мить потемніла, ставши майже чорною.
— Це кладовище, — Еліс вказала пальцем на схему. — Зовсім поруч. Цікаво, що там?
— Тут була п’яна вечірка, — Деніел повернув їй аркуш із такою поспішністю, ніби той обпалював йому пальці. — Напевно, чийсь дурний жарт. Не знав, що ти настільки наївна.
— А раптом це не жарт? — очі дівчини запалали непідробним, небезпечним азартом. — Давай поїдемо?
— Ні, — його голос пролунав різко, наче удар батога. У цьому «ні» відчувалося не просто небажання, а глухе, майже звіряче застереження.
— Гаразд, — Еліс уперто підняла підборіддя. — Тоді піду сама.
Вона попрямувала до виходу, але Деніел одним невловимим кроком перекрив дверний отвір. Його рука впиралася в косяк, перегороджуючи шлях. Їхні погляди зустрілися. Еліс дивилася йому в очі, намагаючись розгадати таємницю цієї сапфірової безодні. На секунду їй здалося, що його зіниці розширилися, заповнивши всю райдужку, перш ніж він знову взяв себе в руки.
— Гаразд, я піду з тобою, — поступився він, і в його голосі промайнула важка приреченість. — Тільки потім ми повернемося й закінчимо тут.
— А що таке? Чому передумав? Боїшся за мене? — Еліс переможно посміхнулася, поправляючи ремінь сумки.
Деніел нічого не відповів. Його обличчя перетворилося на непроникну маску, але Еліс помітила, як на його шиї гостро проступили вени, а пальці, що стискали ручку ліхтарика, побіліли від колосального напруження. Він розвернувся й першим ступив у отвір, огорнувши її тим самим дивним, майже відчутним холодом. Спускаючись сходами, хлопець зберігав важке мовчання. Його лякав не сам факт прогулянки до могил, а те раптове, липке відчуття тривоги, яке виникло в грудях одразу після знахідки карти. Це було глухе, первісне передчуття біди, ніби сам простір навколо них почав згущуватися. Деніел кинув короткий погляд через плече на Еліс. У його очах не було ніжності. Його страх за неї не мав нічого спільного зі звичайною прихильністю. Це був важкий, гнітючий тягар відповідальності — інстинкт охоронця, змушеного захищати ту, що сама прагнула назустріч темряві.